Маруся
Шрифт:
Його й боєм назвати важко, так собі, колотнеча. Може, тому, що відразу впав командир, може, червоних налякали шаблі чи дике іржання бідолашного Киргиза, але вони почали підіймати руки. При цьому – Маруся вперше таке побачила – вганяли гвинтівки дулом у землю. Козакам це не подобалося, вони не любили стріляти у неозброєних і жалувати їх теж не любили – то все одно, що відкладати борги на потім. Хлопці, як і їхній товариш Оверко Лапай, звикли розраховуватися відразу, не чекаючи комунізму.
Разом із колотнечею закінчився дощ. Він ущух раптово, й залягла така густа тиша, що в неї можна було встромити багнет. Прозоро засвітилося повітря, над полем подекуди здіймалися
Маруся зіскочила з коня і, подзенькуючи острогами, підійшла до скирти. Червоний командир у чорній шкірянці й темно-синьому галіфе лежав долілиць, зарившись носом у землю. Біля нього валявся бінокль з розбитими скельцями.
– Йому не жарко в цій шкурі? – спитав Оверко Лапай.
– Уже ні, – сказав Саків Галдун. – Хочеш позичити?
– А дірок там багато? – допитувався зануда Лапай.
– Кажись, одна.
– Хе, одна. А якщо куля пройшла навиліт?
– Тоді дві, – сказав Галдун.
– Пані отаманшо, – почула Маруся позад себе голос ад’ютанта Василя Матіяша. – Там… полонені просяться.
– У нас нема полонених, – не озираючись, сказала Маруся.
Василь переступив з ноги на ногу.
– Так, але вони хочуть вам щось сказати.
– Підведіть.
Їх було з півтора десятка. Ще молоді, мабуть, комсомолята, вони бадьорилися з останніх сил, але обличчя були вже мертвотно-бліді.
– Ви справді отаманша? – недовірливо дивився на неї високий, згорблений у плечах молодик.
– Кажіть що хотіли.
– Тут таке діло, – перевів він подих. – Дозвольте нам перед смертю заспівать інтернаціонал.
– Замість молитви? – спитала Маруся.
– Ми в Бога не віримо. – Хлопчина вже цокотів зубами, але намагався тримати фасон.
– Ну, якщо ви так себе відспівуєте, то будь ласка…
Вони щільніше зійшлися в шеренгу, якось ураз наїжачились і, тулячись плечем до плеча, затягли «Вставай, проклятьєм заклєймьонний…» Співали не в лад, але так натхненно й натужно, що на шиях випиналися жили. Це було б дуже зворушливо, якби під ту врочисту хвилину співці дивилися в небо чи в омріяну далечінь, а то ж ні – вони невідь-чому втупилися у свого командира, що так і лежав біля скирти носом у землю. Мимоволі виходило так, наче його благали, що вставай, мовляв, «проклятьєм заклєймьонний», весь світ голодний, а ти вилежуєшся тут під скиртою. Моторошним видався їхній спів, навіть не спів, а хлипке завивання, від якого в Марусі по спині пробігли мурашки.
– Так колись моя коза на льоду кричала, – підсумував Саків Галдун.
– А балакають вони по-нашому, – сказав жалісливий Микита Шульга. – Може, всипемо нагаїв, та й нехай ідуть собі по домах?
– Добре, – погодилася Маруся. – Але спершу давайте запитаємо в них. – І звернулася до хлопця, що дзвенів зубами:
– Що б ви зробили, якби нас захопили в полон?
Довготелесий ковтнув повітря. Він відчув, що всі, хто стояв із ним у шерензі, напружено чекають відповіді.
– Контру ми розстрілюємо, – нарешті видихнув він.
Маруся подивилася на Микиту Шульгу.
– Чув, контра?
Микита жалісно кивнув головою, і під ним зарипіло сідло.
До них уже поспішав Льодзьо Ліпка з оголеною шаблею. Він волочив придушену Киргизом ногу, але шкутильгав бігцем. Льодзьо боявся спізнитися.
Маруся відійшла за скирту й затулила долонями вуха.
Короткі стогони чулися дужче за постріли.
Пах-ах-ах-ах…
З поля долинув гомін. Обернувшись ліворуч, вона побачила, що в їхній бік широкою лавою суне піхота. То були стрільці 2-го куреня, яких Станімір вів на допомогу Марусі.
Один галичанин,
8
Лютий бій відбувся наступного дня біля Глевахи, де червоні зайняли вигідні становища на пагорбах і вздовж залізничного насипу. Тут курсували три їхні панцерні потяги.
Перед боєм упала важка тиша. Потім у небі, над головами стрільців, з’явилися одна по одній білі хмарини, луснули шрапнелі й тільки після того долинули удари гармат. Ворожа артилерія вкопалася перед селом за вітряками й лупила у заздалегідь пристріляне місце. Тут і там до неба здіймалися чорні стовпи землі. Коли вгорі зі свистом пролітав гарматний набій, усі пригиналися, втягнувши голови в плечі, ніби від стрільна можна було ухилитися. Вони знали, що пощадити міг лише щасливий трапунок, як це сталося з Михасем Процівим. Мирон сам бачив, як чорний гейзер землі накрив з головою Михася, стрільно впало поруч із ним, та, коли порох і дим розвіялися, Михась підвівся з землі цілий-цілісінький. Він помацав себе за голову, чи є на в’язах, потім, звівши до неба очі, перехрестився. Аж дивно, яким зосередженим і послідовним був Михась Проців після такої оказії. Він старанно обтрусився і, дрібно кліпаючи очима та роззираючись навсібіч, став шукати кріса й кашкета, яких нечиста сила позакидала невідь-куди.
Хлопці щось до нього кричали, але Михась нічого не чув. Його чорне, як земля, обличчя було чуже й незворушне. Лише коли Петро Гультайчук подав йому кріса, Михасеве лице заворушилося такою усмішкою, що з його щік посипалися грудочки землі. А стрілецького кашкета не знайшли. Михась любив свого темно-синього кашкета з твердим околом і називав його шапкою. Мабуть, позаздрила на нього нечиста сила й забрала собі, дивно тільки, що не забрала разом з головою. Таке буває один раз на тисячу, пояснив сотник Станімір, – це коли ти, чоловіче, потрапляєш у «мертвий простір» вибуху. Лише «мертвий простір» дає шанс на життя.
Під Глевахою багато хто такого шансу не мав, галичани перли на Київ безоглядно, хоча й зазнавали дошкульних утрат. У кожному зблиску на обрії їм увижалися золоті бані київських церков. Ще трохи – і вони, зім’явши большевиків, помоляться в тих церквах, а потім разом із наддніпрянськими братами підуть на Львів.
Із панцерних потягів теж били гармати й сікли кулемети, низькі вибухи шрапнелі обсипали стрільців свинцем. Червоні кидалися до протинаступу розгорнутим фронтом, але знов і знов змушені були вертати до своїх окопів, залишаючи позад себе вбитих і тяжкопоранених.
Загін Марусі до фронтальних сутичок не встрявав – не партизанське то діло іти грудьми на регулярну армію. Повстанці воюють, коли самі того хочуть, а не тоді, коли приспічить ворогові. Маруся зі своїми козаками гуляла на правому крилі 8-ї Самбірської бригади й пантрувала менші частини червоних, які відривалися від основних сил.
Надвечір, коли ліве крило галичан наблизилося до залізничної колії між Будаївкою [21] і Глевахою, панцерники червоних швидко посунули з поля бою, аби їх не відрізали від своїх. Побачивши, що бронепотяги один по одному втікають, большевицька піхота запанікувала й теж побігла «на повній парі» у цілковитому безладі. Галичани ледве встигали наступати червоним на п’яти.
21
Будаївка – село, яке згодом злилося з Бояркою.