Нація
Шрифт:
Так і просиділа цілу ніч під буком, не маючи сили спуститися в бункер, щоб нічого не пояснювати подругам — зв'язковим.
Ніщо відтоді не змінилося між Корнелією й Коляєм на краще. Може, навпаки…
Коляй, як здавалось іноді Корнелії, таїв до неї глуху неприязнь через те, що стала його заступницею. Бо вийшло, що саме іїслово переважило присуд СБ. Хоча… Це так давно було. Він міг би й оцінити її вчинок і принаймні не вдавати, що дується.
За що йому дутися?!
Час від часу Корнелія відчувала, що Коляй хотів
Скільки вона не думала й так, і сяк — не могла зрозуміти, що ж такого поганого вона вчинила? Що виплакала йому життя? Та він і так заслужив жити дві сотні років. Тоді згарячу могли виконати присуд служби безпеки — й кому б від того було добре? Що, москалів би в горах поменшало, чи вони добрішими до людей стали би, — бо, бачте, сотенний Коляй Вицига дістав кулю в чоло за самоуправство?!
А тепер він їй пропонує зробитися слабою на голову? Це теж його помста за заступництво?
Ні, це від утоми й перенапруження нервів. Вони давно змучені непевністю свого теперішнього становища й неясністю майбутнього. Коли б їм хоч трохи домашнього тепла та будь-якого постійного пристанівку, а не оцієї гонитви вже не своїми землями.
Ще пару років тому вони тут були господарі. А тепер-дикі звірі, неголублені, негодовані, незігріті. То вона хоче, аби не розігрувалися нерви, коли в потилицю щодня дихає смерть і женеться за ними десятьма парами коней? Їй самій іноді не вистачає терпіння, а вона від чоловіка хоче його?!
Це лише втома й настрій — і більше нічого, заспокоює себе Корнелія.
— ЯКА СЬОГОДНІ ДНИНА? — запитала після довгого мовчання.
— Субота, ні, вже заходить неділя, — відповів Коляй.
— Зле, — заговорила ніби сама до себе. — Сьогодні йти не можна. Сьогодні пролюдний день: для гостів, для церкви, для родини. Підемо завтра.
— Як завтра? — перепитав Юрко. — Завтра нас можуть підсмажити чи димом викурити, як ос із гнізда. Завтра — ні! Йдемо сьогодні, — вперто наполягав.
Корнелія мовчки нарізала на столі солонину. Коляй ламав хліб. Їхні плечі дотикалися одне одного. Вона чула, як шугає кров у жилах.
Вона відступила й подивилася на Юрка.
— Юрку, в неділю корову поженемо на продаж?!
— А що робити? — ніби запитав сам себе Юрко.
— Спершу думати, а потому робити, — відповіла твердо. — А поки надумаємо, їжте, хлопці.
Їм два рази казати не треба було.
Корнелію нудило від запаху солонини й бринзи — й вона сиділа на тапчані під стіною, тримаючи рукою голову.
«Це ж після трьох діб сидіння під землею моє лице, певно, таки схоже на лице мерця», — подумала, але промовчала.
Усі троє мовчали.
І раптом вона сказала:
— Кажете, зайшла неділя? Це добре, що неділя… дуже добре… А зараз я можу вийти звідси до Калини?
— Зараз можеш. Засідку
— Поможи вибратися наверх. А до Калини піду сама. Затирайте тут сліди, збирайте речі, через годину виходимо.
— Що ти надумала? — запитав недовірливо Юрко.
— Ще не надумала, але можу, — вперше засміялася Корнелія. — Наперед хвалиться лиш дурний, — і ступила на східці.
На останній сходинці зупинилася:
— Ми зможемо одну добу скористатися криївкою, що під гуком?
— Добу зможемо. Але не більше, — Коляй відкрив ляду й тепер обома руками тримав Корнелію за плечі. — Тримайся за мене. Тут темно.
— Тримаюся, тримаюся. За кого мені ще триматися… — зітхнула й зникла за ним у темряві кукурудзяного коридору.
…У криївку під гук пробиралися мовчки й швидко, але як ніколи обережно. Ніч була місячна, ясна, так що не довелося блудили зарослими лісовими стежками.
Юрко з Коляєм несли на плечах двоє бесаг із речами. Корнелія йшла з відром сливок, що їх дала в дорогу Климиха.
За короткий час минули межу між Березовом і Білим Потоком, перейшли Білий Потік і опинилися під Верхнім Яблуновом.
Гук починався зі скали над самісінькою дорогою, що вела з Білого Потоку до Верхнього Яблунова.
Пахло ранньою осінню.
Звучно шумів водоспад і верхів'я букового лісу.
Одинокі сови лякали слух несподіваним шурхотом.
Злодійкуватий місяць плив поміж хмарами, ніби дрочився з усіма, хто тепер у дорозі.
За інших обставин можна було би припертися до бука й пересидіти решту ночі, вгорнувшись куфайкою чи кептарем або зарившись у тепло нагорнутого листя, а вранці схопитися, збігти до водоспаду, облити себе морозною водою — й піти далі, зганяючи короткий і тривожний сон.
Раніше також було небезпечно, але сьогодні небезпека така, що треба сторонитися кожного звуку й кожного скрипу. День тепер не помічник, лиш ворог. Але треба щось придумати, щоб день із ворога зробився приятелем. Що б то ще придумати таке, щоб воно не викликало незгоди Коляя й Юрка, а з іншого боку — не викликало підозри ворога, що, може, вже йде їхнім слідом?
Виснажлива ніч скоро добіжить свого кінця, настане день — свята неділя — й за ними закриється лаз криївки. І знову густий і затхлий морок закритого простору ляже на плечі важкою брилою.
За планом Корнелії в криївці треба буде сидіти добу, а потім — давати ногам поля.
Та поки що троє молодих і здорових людей вдихають гострі, смачні запахи передосіннього лісу, дивлячись на пінисті води невтомного водоспаду, — й кожен думає своє.
Вони перепочивали перед тим, як сховатися в бункері. Не змовляючись, відтягували той момент, коли треба закрити за собою лаз на волю.
Хоча… хтозна, де для них тепер воля — в криївці чи тут, під ногами?
— Кажи вже, що надумала, — перервав мовчання Юрко Гриб.