Несподівана вакансія

Ролiнг Дж. К.

Учора ввечері, щоб тільки уникнути цього, він затіяв злягання, яке переросло в чи не найдовший і найвинахідливіший секс-марафон з часу їхніх стосунків. Кей відгук­нулася на цю ініціативу миттєво й аж занадто завзято: постійно міняла пози, закидала на нього свої сильні корот­куваті ноги, вигиналася, немов одна слов’янська акробатка, до якої вона була дуже подібна своєю оливковою шкірою й коротким темним волоссям. Він занадто пізно збагнув, що ця її не надто типова поведінка слугувала ніби мовчазним визнанням тих речей, про які він так рішуче відмовлявся говорити. Вона

пожадливо його цілувала. Коли вони тільки почали зустрічатися, ці її вологі настирливі цілунки здавалися йому еротичними, але тепер вони викликали майже огиду. Він дуже довго не міг досягти оргазму, жахаючись того, що сам затіяв, і цей жах постійно загрожував йому ослабленням ерекції. Але навіть це спрацьовувало проти нього: вона сприйняла його незвичну витривалість як вияв віртуозної майстерності.

Коли ж нарешті все скінчилося, вона міцно притулилася до нього в темряві і якийсь час гладила йому волосся. Він жалюгідно дивився в порожнечу, розуміючи, що замість того, щоб нарешті вивільнитися з зашморгу, він мимоволі затяг його ще міцніше. Коли вона заснула, він ще довго лежав, відчуваючи, як його руку придушує вага її тіла, а до стегна огидно липне мокре простирадло; лежав на грудку­ватому матраці зі старими пружинами й жадав набратися відваги, щоб стати негідником, вислизнути звідси й ніколи вже не повертатися.

Ванна кімната Кей пропахла цвіллю й мокрими губками. Скрізь поприліплювалися залишки волосся. Зі стін облуп­лювалася фарба.

— Тут потрібні чоловічі руки, — часто нагадувала Кей.

Ґевін старанно уникав розмов про будь-яку допомогу. Ті речі, про які він їй не казав, були для нього талісманом і оберегом. Він нанизував їх подумки на ниточку й перебирав, неначе вервиці. Він ніколи не казав їй «люблю». Ніколи не забалакував про одруження. Ніколи не просив її переїхати в Пеґфорд. І попри все це — ось вона тут, та ще й примушує його якимось чином відчувати свою відповідальність.

З потьмянілого дзеркала на нього дивилося власне об­личчя. Під очима синіли тіні, а його ріденьке світле волосся було сухе і скуйовджене. Сліпуча лампочка висвічувала згори його драглисте обличчя з цапиною борідкою, наче на допиті, суворо й безпристрасно.

«Тридцять чотири, — подумав він, — а виглядаю на всі сорок». Він підніс бритву й обережно відтяв дві великі білі волосинки, що стирчали з обидвох боків виразного кадика.

У двері до ванної загупали чиїсь кулаки. Ґевінова рука здригнулася, і з його тонкої шиї цяпнуло кілька крапельок крові прямо на його чисту білу сорочку.

— Твій дружок, — почувся розлючений дівочий крик, — ще досі у ванній, а я запізнююся!

— Я вже закінчую! — гаркнув він у відповідь.

Ранка почала пекти, але хіба це важливо? Він тепер мав готове виправдання: «Дивися, що сталося через твою дочку. Мушу тепер бігти додому, щоб встигнути перед роботою змінити сорочку». На серці йому майже полегшало, тож він схопив краватку й куртку, що висіли на дверному гачку, і відчинив двері.

Ґая відштовхнула його, грюкнула за собою дверима й зачинила їх на засувку. Уже на крихітному сходовому майдан­чику, над яким завис

огидний сморід паленої гуми, Ґевін пригадав, як минулої ночі гупало об стіну і скрипіло їхнє дешеве соснове ліжко, як стогнала і зойкала Кей. Іноді було легко забути, що в будинку є її дочка.

Він збіг донизу пощербленими сходами. Кей казала, що планує їх пошліфувати й відполірувати, але він сумнівався, що вона колись це зробить. Її лондонська квартирка була теж занедбана й невідремонтована. У будь-якому випадку він був певен, що вона сподівається остаточно оселитися тут разом із ним, але він цього не допустить. Це був його останній бастіон, і тут, якщо доведеться, він стоятиме на смерть.

— Що ти собі зробив? — зойкнула Кей, побачивши кров на його сорочці. На ній було дешевеньке яскраво-червоне кімоно, яке йому не подобалося, хоч їй воно якраз чудово пасувало.

— Та Ґая так гримнула в двері, що я аж підскочив. Мушу бігти додому, щоб перебратися.

— Ой, а я ж приготувала тобі сніданок! — забідкалася вона.

Аж тут він усвідомив, що запах паленої ґуми йшов від яєчні. Була вона пересмажена й ніяка.

— Не можу, Кей, я мушу поміняти сорочку, у мене зранку…

Але вона вже накладала на тарелі цю застиглу масу.

— Та це п’ять хвилин, ти ж можеш залишитися на п’ять?..

З кишені його куртки гучно задзижчала мобілка, і він витяг її, сподіваючись, що йому вистачить відваги вдати, ніби це якийсь терміновий виклик.

— Господи Ісусе, — вимовив він із непідробним жахом.

— Що сталося?

— Баррі. Баррі Фербразер! Він… курва, він… він помер!

Це дзвонив Майлз. «Господи Ісусе. Господи, блін, Ісусе!»

Вона відклала вбік дерев’яну ложку.

— А хто такий Баррі Фербразер?

— Я грав з ним у сквош. Йому тільки сорок чотири! Гос­поди Ісусе!

Він знову перечитав повідомлення. Кей розгублено диви­лася на нього. Вона знала, що Майлз був партнером Ґевіна по адвокатурі, але її з ним так і не познайомили. Про Баррі Фербразера вона взагалі нічого не чула.

На сходах почувся шалений тупіт: це збігала донизу Ґая.

— Яєшня, — констатувала вона з порога кухні. — Як завж­ди. Не хочу.А завдяки йому,— ненависно зиркнула вона на Ґевінову потилицю, — я тепер, мабуть, не встигну на той клятий автобус.

— Ну, якби ти не згаяла стільки часу на своє волосся, — крикнула Кей навздогін своїй доньці, яка нічого не відпо­віла, а тільки шугонула коридором, зачіпаючи портфелем стіни, і люто грюкнула за собою вхідними дверима.

— Кей, я мушу йти, — сказав Ґевін.

— Але ж дивися, я все наготувала, ти ж устигнеш…

— Я мушу поміняти сорочку. І я, блін, займався заповітом Баррі, мушу його розшукати. Вибач, але мені треба йти. Просто не вірю, — додав він, перечитуючи Майлзове повідомлення. — Не можу повірити. Ми ж грали ще в четвер у сквош. Я просто… Господи.

Померла людина. Що вона могла йому сказати, щоб не виглядати ідіоткою? Він квапливо поцілував її в нечутливі вуста і подався темним вузьким коридором.