Нетопир
Шрифт:
Ендрю, грюкнувши, поставив пляшку на стіл і суворо поглянув на домовласника.
— Ви, Робертсоне, надто багато дивитеся телевізор. Гадаєте, я зараз непомітно покладу на стіл стодоларовий папірець, ви шепнете мені ім’я і ми мовчки розійдемося? В дійсності все не так, і ми зараз зателефонуємо, і сюди під виття сирен примчить поліцейська машина, на вас надінуть наручники і заберуть, хочете ви того чи ні, на очах у всіх сусідів. Потім, у дільниці, вам в обличчя світитимуть лампою і як «можливому підозрюваному» влаштують допит на всю ніч. Без адвоката. В дійсності все може обернутися вироком за
Зблідлий Робертсон безгучно хапав ротом повітря. Як акваріумна рибка, котра зрозуміла, що обід зараз буде не в неї, а з неї.
— Я… я не хотів, щоб… — нарешті вимовив він.
— Востаннє запитую: хто така ця «зараза»?
— Напевно, та, на фотографії… та, яка була тут.
— На якій фотографії?
— На тій, що висить у неї в кімнаті. Вона там стоїть позаду Інґер і того хлопця. Така маленька, засмагла, з пов’язкою на лобі. Я її впізнав, бо кілька тижнів тому вона приходила сюди і запитувала Інґер. А коли я її покликав, вони вийшли на сходи і стали розмовляти. Потім — кричати і лаятися. Грюкнули двері, і заплакана Інґер побігла до своєї кімнати. Більше я тієї дівчини не бачив.
— Не могли б ви принести цю фотографію, Робертсоне? Я залишив копію у своєму кабінеті.
Робертсон був сама послужливість. Він миттєво побіг і повернувся з тим самим груповим знімком. Харрі вистачило одного погляду, щоб зрозуміти, хто ця жінка.
— Мені відразу здалося, що я її десь бачив, — сказав він.
— Це ж наша жаліслива мадам! — здивовано вигукнув Ендрю.
— Думаю, її звуть Анджеліна Хатчинсон.
Коли вони поверталися, тасманійського диявола не було видно.
— Детективе Кенсинґтон, ти не замислювався, чому всі звуть тебе «констеблем»? — поцікавився Харрі, коли вони вже сіли в автомобіль.
— Тому що у мене приємна зовнішність. «Констебль» звучить як «добрий дядечко», га? — із задоволеним виглядом запитав Ендрю. — І я не наважуюся їх поправляти.
— Авжеж, просто плюшевий ведмедик, — розсміявся Харрі.
— Коала, — сказав Ендрю.
— «Шість років суворого режиму»! — пригадав Харрі. — Ну ти і брехло!
— Більше нічого на думку не спало, — відповів Ендрю.
7
Terra nullius, сутенер і Нік Кейв
У Сіднеї йшов дощ. Вода ляпотіла по асфальту, розбивалася об стіни будинків і тонкими струмками бігла уздовж хідників. Люди квапилися куди-небудь сховатися, розпліскуючи воду каблуками. Дехто, звичайно, слухав уранці прогноз і захопив із собою парасольку. І тепер парасольки прокльовувалися на вулиці, як величезні яскраві поганки. Ендрю і Харрі стояли і чекали на зелене світло на Вільям-стрит біля Ґайд-парку.
— Пам’ятаєш аборигена, який того вечора сидів у парку поряд з «Олбері»? — запитав Харрі.
— У Ґрін-парку?
— Він намагався з тобою привітатися, а ти йому не відповів. Чому?
— Я з ним незнайомий.
Спалахнуло зелене, і Ендрю натиснув на газ.
Коли Харрі увійшов до бару «Олбері», там майже нікого не було.
— Ранувато, — сказала Бірґіта, розставляючи
— Я подумав, що поки відвідувачів не так багато, обслуговування буде кращим.
— Тут ми обслуговуємо всіх однаково добре. — Вона ущипнула Харрі за щоку. — Чого бажатимете, прошу?
— Просто кави.
— Просто каву вип’єш дома.
— Дякую, моє золотко.
Бірґіта розсміялася.
— Золотко? Так батько називає мою маму. — Вона сіла на стілець і, перегнувшись через стійку, поглянула на Харрі. — А насправді час занепокоїтися, якщо хлопець, якого я знаю менше тижня, починає називати мене пестливими іменами.
Харрі потягнув носом повітря. Дослідники все ще мало знають про те, як імпульси, що надходять від рецепторів запаху, перетворюються в мозку на значимі відчуття. Але Харрі не важливо було, як це відбувається, — він просто знав, що, коли він відчуває її аромат, його мозок і тіло відгукуються на всі боки. Повіки злегка опускаються, губи розтягуються в широкій посмішці, а настрій помітно поліпшується.
— Не турбуйся, — порадив він. — Хіба ти не знаєш, що «золотко» належить до безпечних пестливих імен?
— Не знала, що такі бувають.
— Звичайно, бувають. Наприклад, «люба», «подруга». Або «крихітко».
— А небезпечні?
— Ну… Ось «лапуленька» — дуже небезпечне, — відповів Харрі.
— А ще?
— «Лапуленька», «усіпусечка». Знаєш, такі плюшеві слова. Головне, вони несуть у собі не нейтральне, безособове значення, а більш інтимне. Краще вимовляти їх трохи в ніс, як коли розмовляєш з дітьми. Тоді від почуття близькості і тісного простору навіть може розвинутися клаустрофобія.
— Ще які-небудь приклади?
— А як там з кавою?
Бірґіта хльоснула його хусткою. Потім налила великий кухоль кави. Поки вона стояла до нього спиною, Харрі захотілося простягнути руку і провести по її волоссю.
— Тепер моя черга. Я хочу почути продовження розповіді, — заявила вона, сіла і взяла його руку в свою.
Харрі відпив з кухля, затримав подих і поглянув довкола.
— Його звали Стіансен — того мого колегу. А на ім’я — Ронні. Підходяще ім’я для хулігана. Але на хулігана він був не схожий: добрий, чуйний хлопець, якому подобалась його робота. В основному подобалась. Коли його ховали, я все ще валявся під крапельницею. Мій шеф потім зайшов до мене в лікарню. Передав привіт від начальника поліції Осло. Вже тоді мені слід було запідозрити недобре. Але я був тверезий, і настрій паршивий. Медсестра здогадалася, що мені приносять випивку, і сусіда перевели до іншої палати, так що я не пив уже два дні.
«Знаю, про що ти думаєш, — сказав шеф. — Не треба, попереду багато роботи».
Він думав, мені хочеться покінчити життя самогубством. Він помилявся — мені хотілося лише роздобути випивку.
Шеф не любить ходити колом та навколо.
«Стіансен загинув. Йому ти вже не допоможеш, — сказав він. — Але ти можеш допомогти самому собі і своїй родині. І нам. Ти читав газети?»
Я відповів, що взагалі нічого не читав, що батько прочитав мені кілька книжок і що я просив його не заводити розмов про те, що сталося. Шеф сказав — дуже добре, що я ні з ким про це не розмовляв. І це все спрощує.