Нетопир
Шрифт:
— З ацетиловим ефіром.
— …потім я прив’язав Ендрю до стільця, дістав наркоту і той героїн, що був у мене з собою, уколов йому, щоб він посидів спокійно до мого повернення з театру. Вертаючись назад, я дістав ще героїну і влаштував для нас з Ендрю справжнє свято. Так, ми чудово повеселилися, а коли я пішов, він повісився на люстрі.
Знову тихий сміх. Харрі намагався дихати рівно, спокійно. Так страшно йому ще ніколи не було.
— Що ти мав на увазі, коли казав, що час від часу повинен їх карати?
— Що?
— Ти сказав, що мусиш їх карати.
— А, он ти про що. Як тобі напевно
— Ґвалтуючи білих жінок?
— Бездітних білих жінок.
— Бездітних? — здивувався Харрі.
Так от що об’єднувало жертв, от чого вони не помітили в розслідуванні! Не дивно, що у таких молодих жінок не було дітей.
— Звичайно. Невже ти цього не зрозумів? Terra nullius, Харрі! Коли ви прийшли сюди, то вирішили, що раз ми не засіваємо землю, вона нам не потрібна. Ви віднімали в нас нашу землю, ґвалтували її і вбивали на наших очах. — Тувумбі не треба було підвищувати голос — і так було чути кожне слово. — Ваші бездітні жінки — це моя terra nullius, Харрі. Якщо ніхто їх не запліднив, отже, вони нічийні. Я всього лиш керуюся логікою білих і чиню, як вони.
— Але ж ти сам називаєш це манією, Тувумбо! Ти сам розумієш, який ти хворий!
— Звичайно, я хворий. Але мені подобається моя хвороба, Харрі. Вона позбавляє мене від іншої, небезпечної хвороби, від якої організм перестає чинити опір і розкладається. Не применшуй роль маній, Харрі. Вони важливі у будь-якій культурі. Ваша християнська віра, наприклад, відкрито промовляє, як важко вірити, як сумніви терзають навіть найбільш мудрих і праведних священиків. Але ж хіба визнати сумнів не однаково, що припустити: віра людини — її манія, уява, проти якої змагається її розум? Не можна так просто відкидати свої манії, Харрі. Можливо, винагорода чекає по той бік веселки.
Харрі ліг на ліжко. Він намагався не думати про Бірґіту, про те, що в неї немає дітей.
— А як ти дізнавався, що вони бездітні? — почув він свій власний хрипкий голос.
— Я запитував.
— Запитував…
— Деякі говорили, що в них є діти, — гадали, я пожалію їх заради дітей. Я давав їм тридцять секунд, щоб це довести. На мою думку, мати, яка не має при собі фото, де вона знята з дитиною, — це не мати.
Харрі стало не по собі.
— А чому блондинки?
— Ну, не сказати, що це правило. Просто так було менше шансів, що вони належать до мого народу.
Харрі намагався не думати про білосніжну шкіру Бірґіти.
Тувумба тихенько засміявся:
— Розумію, Харрі, тобі багато що хочеться дізнатися, але розмови по мобільнику — дорога розкіш, ну, а в таких ідеалістів, як я, грошей завжди обмаль. Ти знаєш, що робити. І чого не робити.
І він поклав слухавку. Поки вони говорили, кімната поринула в сірі сутінки. З прорізу дверей обережно виповз тарган і зупинився, ніби розвідуючи обстановку. Харрі зіщулився під ковдрою. За вікном розпочав свій пізній концерт птах кукабурра. Кінґз-Крос знову заповнила нічна метушня.
Харрі снилася Кристина. Можливо, минуло всього декілька секунд швидкого сну, а може, й більше, бо перед очима, здавалося, промайнуло півжиття. Кристина,
Він підвівся з ліжка, підійшов ближче, щоб почути її відповідь, та вона лунко засміялася і втекла на балкон, скочила на перила і зеленою кулькою злетіла вниз. Повільно кружляючи над дахами, вона кричала: «Приходьте всі! Приходьте всі!» Потім уві сні він бігав по всіх знайомих і запитував, де буде свято. Але ті або не знали, або вже поїхали. Тоді він пішов у Фроґнербад, та йому забракло грошей на вхідний квиток, і довелося перелазити через огорожу.
Опинившись по той бік огорожі, він зрозумів, що сильно подряпався: червона доріжка крові тяглася за ним по траві, щебінці і сходинках вежі. Навколо не було ні душі, Харрі горілиць і почав дивитися в небо, слухаючи, як кров скрапує на край басейну, далеко внизу. А далеко вгорі, біля сонця, він помітив зелену фігурку. Вона кружляла. Він подивився з-під руки й виразно побачив її, прекрасну і майже прозору.
Вночі він прокидався — один раз, від гучного звуку, схожого на постріл. Він лежав і слухав, як іде дощ і гудуть вулиці Кінґз-Крос, а потім знову заснув. І решту ночі весь час бачив уві сні Кристину. Тільки іноді в неї було руде волосся і говорила вона шведською.
20
Комп’ютер, Дамська затока і як на ділі працює мобільний телефон
Дев'ята година.
Леб’є вперся лобом у двері, заплющив очі. Поруч чекали його вказівок двоє поліцейських у чорних бронежилетах зі зброєю напоготів. Позаду на сходах стояли Водкінс, Юн і Харрі.
— Все. — Леб’є обережно витягнув відмичку із замкової шпари.
— І пам’ятайте: якщо квартира порожня — нічого не чіпати! — шепнув Водкінс.
Ставши збоку, Леб’є відчинив двері, і поліцейські увійшли, тримаючи пістолети обома руками.
— Упевнені, що там немає сигналізації? — пошепки запитав Харрі.
— Ми перевірили всі міські охоронні служби — на цю квартиру нічого не зареєстровано, — відповів Водкінс.
— Цитьте! Що це за звук? — нашорошив вуха Юн.
Але інші нічого не почули.
— Ось тобі й годинникова бомба, — сухо сказав Водкінс.
Один з поліцейських з’явився знову:
— Чисто.
Всі полегшено зітхнули. Леб’є спробував увімкнути світло в коридорі, але вимикач не працював.
— Забавно. — Він спробував вимикач і в маленькій, проте чепурній вітальні — безрезультатно. — Пробка, напевно.
— Начхати, — відмахнувся Водкінс. — Для обшуку світла більш ніж достатньо. Харрі, береш кухню. Леб’є — ванну. Юн?
Юн підійшов до письмового столу біля вікна у вітальні, де стояв комп’ютер.
— У мене таке відчуття… — спроквола сказав він. — Леб’є, візьми-но ліхтарик, перевір пробки в коридорі.
Леб’є пішов. Невдовзі в коридорі загорілося світло, а комп’ютер увімкнувся.
— Трясця! — сказав Леб’є, повертаючись до кімнати. — На пробку було намотано дріт. Довелося його зняти. Але я прослідкував, куди він веде, — до дверей.