Нетопир
Шрифт:
Тувумба лежав, звісивши у воду ліву руку й ногу, і кричав. Харрі побіг по містку, заледве пересилюючи запаморочення й нудоту. Все перед очима зливалося: вода, світло під стелею, місток, який тепер почав розгойдуватися під ним назад і вперед. Харрі біг, а в голові зринали слова Ендрю: «Любов — більша таїна, ніж смерть». І він пригадав легенду.
Кров била в скроні, і Харрі був юним воїном Валлою, а Тувумба — змієм Буббуром, що вбив його кохану Мууру. І тепер Буббура треба вбити. Заради кохання.
Пізніше, у свідченнях, Маккормак говорив,
— Ми тільки чули, що він щось кричить — можливо, рідною мовою.
І сам Харрі не міг сказати, що тоді вигукував.
Він мчав мостом. Це була гонитва життя і смерті. Тіло Тувумби здригнулося. Весь міст здригнувся. Спочатку Харрі подумав: щось зіткнулося з мостом, але потім зрозумів, що його знову вирішили обдурити і не віддати викуп.
Це був Морський жах.
Він підвів з води свою мертву голову і розкрив пащу. Як у сповільненій зйомці. Харрі був певен, що Жах потягне Тувумбу з собою, та він тільки підштовхнув волаюче тіло далі у воду, щоб винирнути знову.
«Тільки без рук», — подумав Харрі, пригадавши день народження бабусі в Ондалснесі. Це було давним-давно — тоді вони намагалися витягти яблуко з миски з водою без допомоги рук, самими зубами. Мама заходилася сміхом.
Залишалося тридцять метрів. Харрі думав, що встигне, але Морський жах з’явився знову. Так близько, що Харрі побачив, як він, немов у екстазі, закотив очі й переможно вищирився подвійним рядом зубів. Цього разу він схопив ногу і смикнув головою. Тувумба безпорадною лялькою злетів у повітря, і крик швидко урвався. Харрі нарешті добіг до місця.
— Проклята примаро! Віддай! — крикнув він, задихаючись від плачу. Потім підняв пістолет і залишок обойми розрядив у воду, яка відразу забагрянилася. Мов червона газована вода. І Харрі крізь неї бачив світло підземного тунелю, де дорослі й діти, стовпившись, спостерігали розв’язку, справжню природну драму, бенкет, який позмагається з «убивством клоуна» за звання найгучнішої газетної статті року.
22
Татуювання
Вигляд Джина Біноша і його манера розмовляти були саме такими, якими вони й мають бути в людини, котра все життя прожила в ритмі рок-н-ролу і не відступала від мети, доки не доб’ється свого.
— Гадаю, в пеклі знайдеться місце хорошому татуювальнику, — сказав Джин, проколюючи шкіру голкою. — Диявол цінує різноманітність у тортурах, га, приятелю?
Та відвідувач був п’яний і майже засинав, тож не проникся ні міркуваннями Джина про замогильне життя, ні болем від голки.
Спочатку Джин не хотів братися за цього хлопця, коли той прийшов до його майстерні і гугнявим голосом з якимсь співучим акцентом виклав своє прохання.
Спочатку Джин відказав, що не робить татуювання п’яним, і запропонував прийти іншим разом. Та цей тип поклав на стіл 500 доларів, і, оскільки саме татуювання коштувало 150 та й відвідувачів в останні місяці було не надто багато, Джин дістав дамську бритву й чоловічий дезодорант. Від запропонованого віскі, втім, він відмовився. Ось уже двадцять років справою Джина Біноша було татуювання, він пишався своєю роботою й казав, що справжні майстри на роботі не п’ють. Принаймні віскі.
Він виколов замовлену троянду, потім приклав до неї шматок туалетного паперу:
— Перший тиждень
І з усмішкою додав:
— They always do. [114]
— З мене досить і цієї, — відказав відвідувач і, хитаючись, вийшов.
23
Чотири тисячі футів і кінець
114
Так завжди приходять (англ.).
Відчинився люк. Вітер оглушливо свистів у вуха. Харрі сів перед люком на коліна.
— Готовий? — крикнули йому на вухо. — За кільце смикай на чотирьох тисячах, потім починай рахувати. Якщо через три секунди парашут не розкриється, значить, щось не так.
Харрі кивнув.
— Я пішов! — гукнув голос.
Він побачив, як вітер вчепився в одяг маленького чоловічка, коли той вибрався під крило. Волосся, що стирчало з-під шолома, метлялося на вітрі. Харрі глипнув на наручний альтиметр. Трохи більше десяти тисяч футів.
— Ще раз спасибі! — крикнув він пілотові.
Той обернувся:
— Завжди до ваших послуг, колего. Значно приємніше, ніж фотографувати поля марихуани!
Харрі висунув з літака праву руку. Пригадав, як у дитинстві, проїжджаючи влітку по Гюдбрандсдалю до Ондалснеса, висовував руку з машини, щоб «політати». І як вітер інколи підхоплював його долоньку.
Швидкість вітру за бортом була надзвичайна. Харрі насилу висунув назовні ногу, про себе приказуючи, як навчив Джозеф: «Права нога, ліва рука, права рука, ліва нога». Він встав на підніжку поряд з Джозефом. Обривки хмар летіли на них, пролітали повз і за секунду були вже далеко. Внизу розгорнулося строкате покривало із зелених, жовтих і брунатних клаптиків різних відтінків.
— Перевірка! — крикнув Джозеф на вухо.
— Готовий! — крикнув Харрі у відповідь і побачив, як пілот підняв догори великий палець. — Ходімо! — Він знову подивився на Джозефа.
Той білозубо посміхався з-під шолома й окулярів. Харрі змістив центр тяжіння і підняв праву руку.
— Горизонт! Угору! Вниз! Пішов!
Він був у повітрі. Літак і далі летів уперед, і Харрі здалося, що їх із Джозефом здуло. Краєчком ока він побачив, як літак повернувся, і раптом зрозумів, що це він сам обернувся. Поглянув на горизонт, де планета завертала, а небо поступово синіло, доки не переходило у блакитний Тихий океан, яким приплив колись капітан Кук.
Джозеф штовхнув його, і Харрі постарався прийняти правильне положення. Перевірив альтиметр. 9000 футів. Боже, у них море часу! Він почав перекидатися в повітрі, махаючи руками. Він був Суперменом, трясця його мамі!
На сході перед ним були Блакитні гори, що дістали свою назву через евкаліпти, чиї голубуваті випари помітні здалека. Так сказав Джозеф. А ще він сказав: за цими горами те, що його предки-кочівники називали домом. Безкраї сухі рівнини, з яких в основному й складається цей континент. Немилосердне горно, у якому, здавалося б, зовсім неможливо вижити, — а предки Джозефа виживали тисячоліттями, доки не прийшли білі.