Інферно

Браун Ден

Він підійшов до отвору й обдивився його. Отвір виявився надто вузьким, щоби крізь нього спромігся протиснутися чоловік із габаритами Ленґдона. Притиснувшись обличчям до ґрат, Брюдер подивився у віконце — і остаточно переконався, що через нього не зміг би втекти ніхто: по той бік була крута прірва декілька поверхів завглибшки — аж до підлоги Залу п’ятисот.

«Куди вони в чорта поділися?» Коли Брюдер повернувся до крихітної кам’яної камери, він відчув усе те роздратування, що накопичилося в ньому протягом дня. В один із тих рідкісних моментів, коли він втрачав контроль над

своїми емоціями, агент Брюдер відкинув назад голову й заревів од люті, мов скажений бик.

У тісному просторі кімнатки його голос прозвучав оглушливо, мов ревіння сирени.

Далеко внизу, у Залі п’ятисот, туристи й поліцейські різко обернулися й поглянули вгору, на заґратований отвір високо в стіні. Судячи зі звуку, колишній потаємний кабінет герцогині тепер використовувався як клітка для якогось дикого звіра.

***

Сієнна Брукс і Роберт Ленґдон стояли в цілковитій темряві.

Кілька хвилин тому Сієнна бачила, як Ленґдон кмітливо скористався ланцюгом, щоби заблокувати обертальну стіну з мапою Вірменії, а потім повернувся й підбіг до неї.

Однак, на її превеликий подив, Ленґдон, замість рушити коридором, піднявся сходами, позначеними написом «US- СІТА VIETATA».

— Роберте! — знічено прошепотіла вона. — Там же написано «Ходу немає!» До того ж мені здалося, що ми збиралися спускатися!

— А ми й спустимося, — відказав Ленґдон, зиркнувши через плече. — Але інколи, щоби спуститися, треба піднятися. — І він підбадьорливо підморгнув. — Пам’ятаєш про пуп сатани?

«Про що він говорить?» — подумала спантеличена Сієнна, рушаючи пристрибом за професором.

— Ти коли-небудь читала «Пекло»? — спитав Ленґдон.

— Так... але мені тоді було, здається, сім років.

Але наступної миті в неї в голові розвиднілося.

— А, пуп сатани! — вигукнула вона. — Тепер пригадала.

Сієнна швидко збагнула, що Ленґдон мав на увазі фінал

Даптового «Пекла». У завершальних піснях Данте, щоби уникнути пекла, довелося спуститися до волохатого черепа велетенського сатани, а коли він добрався до пупа сата- ни — здогадного центру Землі, — то земне тяжіння раптом різко змінило свій вектор, і Данте, аби спускатися далі до чистилища, був змушений видиратися догори.

Сієнна погано пам’ятала цей твір, але добре пам’ятала своє розчарування абсурдною поведінкою земного тяжіння в центрі Землі. Очевидно, геній Данте не передбачав гли- боких знань процесу взаємодії векторів сили.

Вони добралися до верхньої точки сходів, і Ленґдон відчинив єдині двері, які вони там побачили. На дверях ви- днівся напис: «SALA DEI MODELLI DI ARCHITETTURA».

Ленґдон поквапив її всередину, а потім зачинив за собою двері й замкнув їх.

Кімнатка була маленькою та простою й містила кілька експонатних шаф із дерев’яними моделями архітектурних проектів Базарі для інтер’єру палацу. Та Сієнна тих моделей майже не помітила. Однак вона помітила, що ця кімната не мала ані дверей, ані вікон. Виявилося, що в ній не було жодноговиходу.

— У середині чотирнадцятого сторіччя, — прошепотів Ленґдон, —

герцог афінський зацарював у цьому палаці і збудував собі потаємний рятівний хід на той випадок, якщо на нього нападуть. Ці сходи називаються Сходами герцога афінського й спускаються до маленької рятівної ляди у провулку. Якщо ми зможемо туди добратися, то ніхто не помітить, що ми покинули палац. — Він показав на одну з моделей. — Ось подивися. Бачиш отам, на боці?

«Він що, привів мене сюди моделі показувати?»

Сієнна знервовано поглянула на мініатюру й помітила потаємні сходи, що вели з горішньої частини палацу аж до першого поверху, уміло сховані між внутрішньою та зовнішньою стінами будівлі.

— Я бачу сходи, Роберте, — роздратовано мовила Сієнна, — але вони розташовані на зовсім іншому боці споруди! Нам ніколи не вдасться добратися до них!

— Якщо повіримо в успіх, то доберемося, — запевнив її Ленґдон і криво посміхнувся.

Несподіваний тріск, що долетів знизу, засвідчив, що мапу Вірменії щойно виламали. Вони заклякли непорушно, прислухаючись, як вояки загупали коридором — ніхто з людей Брюдера й близько не здогадався, що їхня здобич піднялася вгору... та ще й знехтувавши знаком «Ходу немає».

Коли звуки внизу стихли, Ленґдон, оминаючи моделі, упевнено рушив через кімнату до предмета під дальньою стіною, схожого на великий буфет, квадратного, зі сторонами завдовжки один ярд, розташованого на висоті трьох футів від долівки. Не вагаючись, Ленґдон схопився за ручку і, потягнувши на себе двері, розчинив їх.

Сієнна здивовано відсахнулася.

Приміщення, до якого відчинився прохід, скидалося на печеристу порожнину... немов буфетні двері виявилися порталом до іншого світу. За тим порталом була лише темрява.

— Іди за мною, — сказав Ленґдон.

Він узяв ліхтарик, що висів на стіні біля входу. А потім із дивовижними силою та легкістю професор ступив крок у отвір і зник у темній норі.

РОЗДІЛ46

La soffitta (горище)», — подумав Ленґдон. Найдиво- вижніше горище у світі. Повітря в порожнині відго- иило старизною та цвіллю, наче багатовіковий гіпсовий пил став таким дрібним і легким, що вже не міг осісти донизу й натомість висів у повітрі. Широченне горище скрипіло й стогнало, і Ленґдону здавалося, наче він опинився в утробі якогось живого звіра.

Ступивши на тверде підґрунтя — дебелий кроквяний брус, нін увімкнув ліхтарик, і промінь світла пронизав темряву.

Перед ними лежав, здавалося, безкінечний тунель, перегнутий дерев’яним павутинням трикутників та прямокутників, утвореним перехрещенням стовпів, брусів, дротів та інших конструктивних елементів, що складали невидимий скелет Залу п’ятисот.

Саме це величезне горище оглядав Ленґдон кілька років тому під час приватної екскурсії таємними ходами, пам’ять про яку була затуманена двома фужерами вина. У стіні кімнати з архітектурними моделями було прорізане схоже на буфет вікно, у яке відвідувачі, оглядаючи масштабовані моделі, могли, присвітивши ліхтариком, порівняти їх із реальними конструкціями.