Олена

Музика різко від уха заграв, а бас то загудів, то, в лад ви­биваючи, моторні дівчата аж піднімав; а хоть ноги пото­млені - до круглого рвалися танка; гарні хлопці в підкови до складу кресали, позираючи радосно кождий по своей дівчині; сваненьки з молодцями, стиснувшися в кутку ко­ло припічка, хоть дрібненько, но частенько витрясали крупник із чарочки, не дбаючи, собі раденькі, на старих своїх довговусих господарів, на другім боці в куті, коло скрині, спорою мірою попиваючих. Було то весілєчко...

–

Гей, хлопці, чи спите!? Що-сте ся позабували?
– кликнув гожий дружбитонька - з великою, шовком шитою хусткою у бока, - досадним голосом.
– Дівчата раді би гопцювали, а в вас якби душі не стало!

Махнув шапкою, вінцем барвінковим стрійною, погладив чорненький, хоть невеличкий вус, розгорнув воло-сячко у чола, глянув по дівчатах; виніс одную з калинового луга, напретив музиці - “або грай, або гроші віддай!”, моргнув на Юрця, і станули до шпаркого козачка.

Д р у ж б а

Хоть з дерева лист упав, Моріг половіє. Весілєчко господь дав - Радо нам ся діє!

Ю р ц ь о

Хоть надворі ніч темна, Гей,темна ночонька, В нас світличенька ясна, Красні дівчатонька.

Д р у ж б а

Сокіл в білий двір влетів К чорної галоньці; Княжиненько наш приспів К русій дівчиноньці.

Ю р ц ь о

Нуте, жваві хлопаки, Легіники горні, Витинайте гопаки, Хлопчата моторні!

Ба й свахи не дармували. Бо і їм не йно що всім разом саджати коровай - ще і потанцювати конче, щоб ся коровай вдав красен, та ясним сонцем на столі засіяв, та й добру долю приніс.

А Олена, пишна княгиня, як русалочка, гарна, ще раз вінком барвінковим золото-зеленим стрійна, їх веселій придивлялась охоті та часто в легкій коломийці розковану русу косу на легкий кругом пускала вітер.

Бач!
– і наш вдалий Василько приспів дарити нашу кня­гиню; хоть о пізній вечері, но стане він за теє зо своїми красними співаночками.

– Щось ти нам сумний, та й сам... Кажи, може, яка лиха пригода?.. Приступив і старий батенько, сивий голубонько, та приніс спорий кухоль горілки з медом.

– Но, жвавий козаче! Бодай здоров був!
– надпив і подав єму.
– Відав, утомив-єсь ся, покріпи сили.

Відобрав, подякував, поставив, втер лице та й став промовляти:

– Вертаю із Дубровнич, були-смо у дворі просити пана старостича на весілє. Він, бачимо, не дуже нам рад був: схнюрився, люто по нас глянув, відвернувся. Но небавком знова промовив солодко; вложив Семенкові кілька таля­рців ясних в жменю, обіцяв прийти та й відправив. Але вид­ко було по нім якуюсь нерадість. Не встигли-смо відойти, може, на двайцять кроків: “Семенку!” - кликнув, відчини­вши оконце. Семенко, як стояв, поскочив ід дворові. “Скакай, - казав мені, - домів, я духом приспію”. Уже за­ступав-єм к долині, мав-єм скрутити поза високу могилу татарськую

Оглянувшися

назад себе, взрів-єм, - сила при вечірній мраці доглянути льзя було, - Семенка. Спізнав-єм го по лег­ких ногах - спускатися вискоком ко старому крутому шля­хові, що то о нім так много старі повідають люди. Куда єму шлях?
– не знаю і не вгадаю. Щось то лихого буде: лисиця м'я перебігла та й ворон на хресті сім раз закракав. Але док житя ми стане, не забуду того козака з бандурков і гу­стокрутою бородою, котрою декуда сивий кудався волос: як верг на мене чорним соколим оком, як би гранею м'яч обсипав. Він тогді саме, коли-смо ступили на поріг світлиці у дворі, кінчив співанку тими словами:

... з татарськой неволі. Кінець моїй пісні, кінець і недолі!

Сонце спочило, смерклося. Тиха пітьма насіла тихі та узькі звори. Вітер буйний осінній метав хмарами від верха до верха і гнав споловілим листям з гір в темні роздоли, то знов під круту стремену, скриплячи голими гілями відвічной дубини, мов величаючися своєю лютостію, а ругаю­чись з їх недуги. Звір шелепотів чагарами за жиром, ча­сами вовк, голодом пертий, дивими завив голосами. Пері­сті опеки, закляті над безвістями стояти, здавалися при настиглій нічній мраці проживати та свої міняти становища, проходячися, мов нічні мари, бо, як то кажуть, “у страха великі очі”.

Сміло ступав відважний Семен по круглім грехоті і по розметаних костях, переступав колоди, підносячи високо ноги, і з притиска їх ставляв, щоб го яка мара не підбила. Чорна пітьма го за очі хватала: скоро взрів тумани по корчах, волосе му горою ся звело, кров ся стинала, а страх за серце як би мертвець зимною ймав рукою. А нельзя казати, щоб не мав відваги, бо ся не раз добре довело! Але змаленька чував о заклятих дівицях, о скаменілих ли­царях, о недоступленних про змії райських птицях, то о однооких татарах, людоїдах, великанах і о многих інших лихих духах. А скоро то всьо стануло на умі роєм (а час - ніч темна, і місце - гори, дебри, і чагари по тому були), то тогді і найсмільшому трусом ставати. І Семен, посміховую­чийся на зазір вовка або медведя, при найменшім лопоті застигав, бо то, відав, з лихим - не з пирогами.

Замаячіло в далечині гей ватров широко розложеною. Було то ему, що женчикам в жаркім літі вітрець холо­дненький. Вдивився в ню цілою душею, а радість в его ду­ші калиною зацвіла, і втихомирився дух его, як природа по шайній тучі, і зрадувалося серце в нім вельми, як коли би ясне лице своей Олени взрів... Затріщало корчами по сухім ломачю, та й го переймило - скаменів - заголосило:

... з татарськой неволі. Кінець моїй пісні, кінець і недолі!

Прожив, бо спізнав Данилка, що го у дворі видів, - що то так дико і люто, як розбишака, виглядав, що то на обіця­нку пана бути на весілю к стіні по-бісовськи ся усміхнув. Утішився, видячи его, а зрадувався більше, скоро вчув: “Одна нам дорога!” Стис го за руку, і побратались, і разом вдвійні ступали кремінчатою стежкою під круту гору к високій ватрі.

Підойшли на місце. Семенко, взрівши із-за дуба кі­льканайцять бородачів при широко розложенім вогні, наганув си дванайцять розбійників в казці, що вісільця відрізали і пекли на рожні; налякся, спинився, ані кроком наперед,і мав ся вертати.