Печера
Шрифт:
Якби ви знали, наспівувала вона собі під ніс, розкланюючись у ліфті з сусідами. Якби ви…
Двір заливало сонце. Паула міцно-преміцно заплющила очі, вдивляючись у червоне марево своїх зімкнутих повік. Якби ви знали… яке чудове життя. І яке воно ще чудовіше, якщо зрозуміти, ні, шкурою відчути, яке воно тоненьке…
– Пауло!..
Стефана звисала з балкона, потрясаючи білим згортком:
– Пауло! Легше Митикові, їй-богу… На!
Бутерброд у поліетиленовому пакеті гепнув на газон. Гойднулися ромашки.
Вона
На сходовому майданчику стояв і курив Сава, оператор з чотирнадцятого каналу; іншим разом Паула шаснула б повз нього, не посмівши заговорити, але сьогодні гострий смак до життя звелів їй зупинитись, і усмішка вдалася сама собою:
– Привіт!
Усе, тепер Сава її запам'ятає. Тепер вона перестане бути для нього блідою асистенткою, яких на всіх поверхах телецентру хоч греблю гати. Тепер, можливо, при наступній зустрічі він сам привітається, перший…
Наспівуючи й цокаючи каблуками, Паула пройшла на робоче місце; секретарка Лора метнула в неї лютий погляд:
– Пауло!.. Щоб ти була здорова! Тебе Розганяй… Тебе пан Мирель уже… Ти йому інтерв'ю розшифрувала?
Цілих півхвилини Паула гарячково міркувала, про що йдеться, і встигла вже вкритися гарячим потом од думки, що забула зробити щось украй важливе; потім, полегшено зітхнувши, ляпнула об стіл бувалим у бувальцях дипломатом.
– Навіщо так репетувати…
Кришка дипломата розкрилася, вивільнивши ядучий оселедцевий дух. Ще за мить секретарка Лора здивовано ворухнула ніздрями гостренького носика; Паула сторопіло дивилася в надра власного портфеля.
Згори, просто під кришкою, просто на акуратному стосику розшифрованого інтерв'ю, лежав, закотивши каламутні очі, запашний сіро-коричневий оселедець. У трагічно розкритій пащі громадилися дрібні безглузді зубки; Паула повільно закрила дипломат. Лора дивилась очікувально.
Паула зітхнула. Заплющила очі, здолала потужну огиду до всіх дітей планети, до цих безкарних, нахабних тиранів, що чинять свої неподобства з безневинним виразом на рожевих пичках. Скреготнула зубами, зиркнула на Лору:
– Я зараз…
Під некліпаючим здивованим поглядом вийшла з кімнати, процокала каблуками до білих дверей з силуетом елегантної дами; тут, злодійкувато озирнувшись, розкрила портфель і гидливо, двома пальцями, взяла оселедця за шорсткий хвіст.
– Зар-раза мала…
Паула не оселедця мала на увазі. Паула мала на увазі Митика, котрому, як завжди, все минеться безкарно.
Якийсь час вона стояла посеред хромованого блиску та білих кахлів, погойдуючи на вису оселедцем, мов маятником. Потім зітхнула й опустила рибину на скляну поличку під дзеркалом; тепер оселедців стало два, й обидва смерділи нестерпно.
Зі звуком водяного зливу з найближчої кабінки виплила строга бабуся – завідувачка архіву; на мить збентежившись, вона кинула погляд, призначений
– …Скажіть, Пауло Німробець, що за дивні міркування змушують мене й досі… нормальна людина ще два місяці тому вигнала б вас утришия!
– Я передрукую.
– Не треба!.. Я знайду, хто зробить цю роботу швидко й не підведе… А от як мені треба буде якусь справу провалити, тоді я надішлю вам особисте запрошення…
Пан Мирель, успішний режисер, до якого давно й міцно прилипла кличка Розганяй, жовчно скривив губи. Паула мовчала; радість життя потьмарилась, пригнічена прочуханкою. Та щойно її перестануть лаяти – і там, за дверима задушливого кабінету, ранковий настрій повернеться знову.
Пан Мирель ніби прочитав її думки.
– Усе з вас скочується… наче з гуски вода. Говориш, говориш…
Секунду Паула вирішувала, всміхнутися їй чи почервоніти. Вийшло і те й те.
– Що ж, Німробець… До наступного проколу. Наступний великий прокол буде у вашій кар'єрі останнім… Ідіть у сімнадцяту студію, віднесіть оці касети й оцей текст… І, якщо на вашому шляху трапиться буфет, не надумайте загортати в папери пиріжок!
Посеред сімнадцятої студії стояв, широко розставивши довгі ноги, оператор Сава. Навушники й мікрофон робили його схожим на пілота космічного корабля; Сава дивився у вічко камери, іноді обертався до асистента, і тоді крізь віконце апаратної Паула бачила вилицювате серйозне обличчя й мужнє пасмо волосся, що мальовничо спадало на лоба.
– Пауло… Агов, Пауло!.. Іди скажи шефові, що ця касета не підходить…
– Подзвони йому – чого мені бігати?
– Тобі що, ноги відпадуть?! Бігом, туди-сюди… – другий режисер, що сидів за величезним пультом, не терпів на роботі ледарів. І він давно був переконаний, що від Паули було б більше користі, якби її посадити в біляче колесо й змусити в ньому бігати.
Оператор Сава стяг з голови навушники й повісив їх на ручку камери.
Паула всміхнулася. Другий режисер ні-чо-гісінько в житті не розуміє.
Гарний настрій повернувся мелодією – джазовим ритмом цокання каблуків по коридору.
…Прохолодний вітер Печери холодив їй шию й груди – на місці скинутої манишки зяяла тепер велика прогалина. Царна повела вухами; у просторому склепінчастому залі, повному соковитого моху, пасся невеликий полохливий табунець. Царна чула неголосне рипіння ратичок на камінцях, апетитний хрумкіт зелені, легке дихання двох десятків товаришок; чуття небезпеки жило десь дуже глибоко – спогад про страх змушував нервово здригатися чутливі напружені вуха.