Пентаграма
Шрифт:
– Як ви вважаєте, Камілла Луен вживала наркотики? – запитав Харрі.
Нюгорд різко підвів голову:
– Чому ми маємо так вважати?
Харрі заплющив очі й промовчав.
– Ні, – м’яко і тихо відповіла Вібекке. – Ми так не вважаємо.
Харрі розплющив очі і вдячно їй усміхнувся. Андерс Нюгорд здивовано подивився на неї.
– Її двері були незамкнені, вірно?
Андерс кивнув.
– Вам це не здалося дивним? – вів далі допит Харрі.
– Не особливо. Вона ж була вдома.
– Гм… У вас на дверях простий замок, і я
– Вона у нас тепер полохлива. – Нюгорд поплескав співмешканку по коліну.
– Осло тепер не те, що раніше. – Вібекке на мить зустрілася з Харрі очима.
– Це вірно, – погодився він. – І, здається, Камілла Луен теж це розуміла. В її квартирі подвійний секретний замок і ще ланцюжок, тому я вирішив, що вона не з тих, хто вирушає в душ, не замкнувши вхідні двері.
Нюгорд знизав плечима:
– Можливо, поки вона милася в душі, той, що увійшов, відкрив замок відмичкою.
Харрі похитав головою:
– Це тільки в кіно такі замки відкривають відмичками.
– А може, з нею в квартирі вже хтось був? – припустила Вібекке.
– Хто?
Харрі витримав паузу. Коли він зрозумів, що заповнювати її ніхто не збирається, він встав із крісла:
– Вас іще запросять для надання свідчень. Дякую за сприяння.
На порозі він обернувся:
– До речі, а хто з вас подзвонив у поліцію?
– Я, – відповіла Вібекке. – Андерс пішов за консьєржем, а я подзвонила.
– До того, як знайшли тіло? А чому…
– У воді, яка протекла в нашу кімнату, була кров.
– Он як? А як ви це зрозуміли?
Андерс Нюгорд важко та стомлено зітхнув і поклав руку Вібекке на плече.
– Вона ж була червона, хіба не так?
– Ну, – повів повагом Харрі. – Не лише ж кров червона.
– Вірно, – сказала Вібекке. – Справа не в кольорі.
Андерс Нюгорд здивовано подивився на неї. Вібекке посміхнулась, але Харрі помітив, що вона прибрала плече з-під руки співмешканця.
– Свого часу я жила з кухарем, і ми на пару тримали їдальню. Там я дещо дізналася про їжу. У тому числі й те, що в крові міститься білок, і, якщо крапнути її у воду, гарячішу шістдесяти п’яти градусів, вона згортається грудочками. Начебто в киплячій воді тріснуло яйце. Коли Андерс скуштував одну таку грудочку і сказав, що на смак вона схожа на яйце, я зрозуміла, що це кров і сталося щось серйозне.
Андерс Нюгорд слухав її з розкритим ротом. Його засмагле обличчя раптом зблідло.
– На все добре, – пробурмотів Харрі й вийшов.
Розділ 5
П’ятниця. «Андеруотер»
Харрі ненавидів тематичні паби: ірландські паби, паби, де всі п’ють, роздягшись до пояса, паби, де обговорюються новини, а найбільше – улюблені паби знаменитостей, де на стінах висять портрети скандально відомих завсідників. У «Андеруотері» це була каламутна суміш морських тем підводного плавання та піратської романтики. Щоправда, на четвертому півлітровому кухлі Харрі перестало дратувати
– Як настрій? Святковий? – запитав він барменшу, коли та поставила перед ним кухоль.
– О сьомій вечора? – відповіла дівчина питанням на питання і дала йому сотню здачі, хоча слід було дві.
Якби Харрі міг, то вирушив би в «Шрьодер». Але йому чомусь думалося, що туди його не пустять, а піти і з’ясувати це не вистачало хоробрості. Не сьогодні. З того, що сталося в четвер, у його пам’яті залишились якісь обривки. Чи в середу? Хтось із відвідувачів згадав, що Харрі показували по телевізору як героя норвезької поліції, тому що він застрелив маніяка в Сіднеї. Хтось відпустив пару зауважень, якось його обізвав, і щось із цього Харрі не сподобалося. Цікаво, чи дійшло до колотнечі? Не виключено, що кісточки пальців і перенісся він міг розбити, спіткнувшись об бруківку на Доврегате.
Задзеленчав телефон. Харрі подивився на номер і у черговий раз відзначив, що дзвонить не Ракель.
– Слухаю, шеф.
– Харрі? Ти де? – Б’ярне Мьоллер був стривожений.
– Під водою. В барі «Андеруотер». А що таке?
– Якою ще водою?
– Солонуватою. Напіврічковою-напівморською. У вас – як це? – дуже зайнятий голос.
– Ти п’яний?
– Не так, як хотілось би.
– Що?
– Нічого. Акумулятор сідає, шефе.
– Один співробітник, який був на місці злочину, погрожував написати на тебе рапорт. Говорить, ти був п’яний, коли прийшов.
– Чому погрожував, а не погрожує?
– Я відрадив. Ти був п’яний, Харрі?
– Звичайно, ні, шефе.
– Ти точно впевнений у тому, що зараз говориш, Харрі?
– А ви точно впевнені в тому, що хочете це знати?
Мьоллер незадоволено зітхнув у слухавку:
– Харрі, так далі тривати не може. Я змушений вжити заходів.
– Добре. Спершу усуньте мене від цієї справи.
– Що?
– Ви все прекрасно розчули. Я з цією свинею працювати не буду. Знайдіть іншого.
– У нас не вистачає людей, щоб…
– Тоді звільняйте. Мені начхати.
Харрі поклав телефон у внутрішню кишеню. Він чув, як голос Мьоллера тремтить і б’ється об грудну клітку, навіть приємно. Допивши пиво, Харрі встав і похитуючись вийшов назустріч теплому літньому вечору. Третє таксі, яке він окликнув на Уллеволсвейєн, зупинилося.
– Хольменколлвейєн, – сказав Харрі й відкинув спітнілу голову на прохолодну спинку шкіряного сидіння.
По дорозі він дивився в заднє вікно, спостерігаючи, як у блідо-голубому небі крутяться у пошуках їжі ластівки. В повітрі якраз з’явилася мошва. Саме час для ластівок, аби підкріпитися, з цієї миті й до заходу сонця.