Подорож
Шрифт:
ВАЛІЗИ
– Хвилиночку, пане, пане! – просто на Д. бігла огрядна людина. – Пане, я дарую вам ці валізи!
І перш ніж Д. встиг зрозуміти, що сталося, товстун вже зник в одній з найближчих вулиць. До ніг Д., невинно посміхаючись, носії поставили з десяток величезних валіз.
Д. глянув на валізи, на носіїв, підняв плечима повітря й намірився йти. Можливо,
Носії підхопили валізи й побігли за Д. Він зупинився.
– Мені не потрібні валізи!
Носії переглянулися, похитали головами й при першому ж кроці свого нового господаря послідували за ним. Д. не мав ні часу, ні охоти сперечатися з ними, мовляв, відчепляться, коли не звертати на них уваги, і, не оглядаючись, прямував далі.
Була неділя, пригадав собі Д., побачивши, що в парк вийшло пів міста. На кожному дереві висіло по сонцю, кричали дикі качки і все дрібне птаство. Нагулювали псів. Щасливі батьки, в супроводі знайомих, родичів і дакелів, пхали дитячі візки, а над озером сиділа публіка, в кого не було грошей заплатити за човен, щоб поплавати по озеру, і голосно захоплювалась природою. Д. аж самому захотілося сказати: «Дерево, яке чудо природи!» або: «Світ прекрасний!»
На одній лавці, між двох бородатих бабусь, сиділа дівчина. Побачивши Д. з валізами, вона підхопилась, і квіточки на її сукні згасли.
– Ти від’їжджаєш? Такий ти! – і побігла геть, плачучи.
– Почекай, я тобі все поясню! – вигукнув Д., біжачи за нею.
Носії, підплигуючи й прокладаючи собі дорогу валізами, погнали слідом. Одного так вдарило валізою, що голова йому перекрутилася карком наперед. Від жаху, бачачи раптом власну спину, чоловік ревів, не наважуючися рушити з місця. Мимохідь носії зачепили дитячий візок. Від поштовху немовля вилетіло і, зачіпившись сорочкою за гілку, повисло над натовпом.
В загальній метушні Д. загубив дівчину з очей, але зупинятися після того, що накоїли носії, було запізно, і Д. біг, не дивлячись куди, аби лише вперед, геть від криків, від людей, від валіз, які так безглуздо зруйнували
В першому завулку, де не стало чути криків, Д. зупинився й перевів дух. Біля нього легко й весело, ніби попередній біг був розвагою, не вартою уваги, зупинились носії і поставили валізи.
– Відкрийте валізи, я хочу принаймні знати, що в них!
– Пане, – сказав один з носіїв, – ці валізи неможливо відкрити.
– То розбийте їх!
– їх не можна знищити.
– В такому разі забирайтеся до чорта!
– Пане, ми вам належимо.
Якби Д. мав хворе серце, воно розірвалося б від люті, але серце Д. працювало на кілька кінських сил; за хвилину воно розтасувало кров по належних місцях, і Д. почув лише голод.
– Чорт з вами, – сказав він, намацавши в кишені кілька дрібних монет, увесь свій капітал. – Нехай хтось з вас піде купить мені кілька булочок.
– Пане, ми не вміємо купувати.
– Якщо ви належите мені, то мусите, я голодний, швидко!
– Пане, ви можете нас убити, але ми не вміємо купувати, ми вміємо лише носити валізи.
Після цього Д. вже нічого не казав.
Завулок був такий вузький, аж давно, як він ще існував у такому великому місті. Будови стояли мертві, хоч угорі з одного будинка до другого висіла мокра білизна. Крім крапель, що інколи падали на брук, ніщо не нагадувало про людське існування. Д. сів на один з кам’яних порогів і заснув, притулившись до чиїхось две- рей, що за своїм виглядом ще ніколи не відчинялися.
Д. струсонуло, кинуло набік, вдарило по барабанних перетинках, і він прокинувся. Навколо, скільки сягало око, з старих, найновіших, малих і великих авт горлали шофери; деякі навіть познімали стерна і билися ними. Сам Д. сидів у авті, яким правив обтічної форми шофер. Позаду нього з ентузіазмом посміхалися носії.
– Що тут діється?
– Ці шофери нещасні, їм не пощастило посадити вас у свою машину.
– Я не маю грошей! – вигукнув Д. – Ви помиляєтесь, думаючи, що мої валізи чогось варті!
– Вам не подобається швидкість, – простогнав шофер і дав повний газ.
Авто завило і, оминаючи туші інших авт, на одному колесі повернуло за ріг.
Конец ознакомительного фрагмента.