Поклик Ктулху
Шрифт:
Не знаючи, що таке футуризм, Йохансен істотно наблизився до його розуміння, коли спробував описати чудернацьке місто, адже замість розповісти про його план чи будівлі, він розповідає лише, як вразили його незвичні кути й широчезні поверхні кам’яних брил, яких на Землі не знайдеш, вкритих ієрогліфами й зображеннями якихось страшидл. Згадку Йохансена про кути я наводжу не випадково, бо дещо подібне розповідав мені Вілкокс під враженням від своїх жахливих снів. Він сказав, що геометрія того міста, яке привиділося йому уві сні, була ненормальна, неевклідова і нагадувала сфери й виміри, огидно відмінні від наших. А тепер не вельми знайомий з наукою моряк відчув те саме, спостерігаючи жахливу реальність.
Йохансен і його
Цікаво відзначити, що незрозуміла тривога закралася в душу кожного з дослідників задовго до того, як вони побачили дещо куди страшніше, ніж каменюки, мул і водорості. Кожен з них ладен був повернутися на яхту, якби не боявся, що інші з нього сміятимуться, і всі вони робили вигляд, що прагнуть розшукати тут якісь сувеніри - яких, зрештою, так і не виявилося.
Португалець Родрігез перший добрався до підніжжя моноліту й погукав інших. Усі вони гуртом зацікавлено роздивлялися величезні різьблені двері з уже знайомим барельєфом кальмаро-дракона. Вони були схожими, як записав Йохансен, на ворота величезної клуні; усі прибульці вирішили, що це таки двері, з огляду на те, що там був одвірок і поріг, проте вони не могли погодитися, чи вони лежать горизонтально, як ляда, чи вертикально, як двері льоху. Як сказав би Вілкокс, тут уся геометрія хибила. Не можна було твердити, що море і земля простягалися горизонтально, отже відносне розташування всього іншого здавалося примарно змінним.
Брайден натиснув на камінь тут і там - без успіху. Тоді Донован помацав його по краях, натискаючи окремо на різні точки. Він поплазував по кам’яній кришці - тобто можна було б сказати ліз, якби ця кришка зрештою не була горизонтальними дверима - і моряки дивувалися, чи якісь двері на світі можуть бути такими широчезними. Тоді дуже повільно кам’яна панель розміром з акр почала опускатися вниз, і вони побачили, що двері складалися з двох частин.
Донован скотився донизу - чи вздовж одвірка - і приєднався до своїх товаришів, і всі спостерігали, як дивно відкривається вирізьблений портал. Наче викривлені призмою, двері рухалися по якійсь аномальній діагоналі, всупереч усім законам матерії і перспективи.
З отвору зяяла чорна пітьма, яку, здавалося, можна було відчути на дотик. Темрява справді була чимось матеріальним, адже вона прикривала внутрішні стіни. Вона ніби чекала, поки її звільнять від багатовікового ув’язнення. І справді, вона вирвалася, як хмара чорного диму, затьмаривши сонце, й розповзлася навсібіч у переляканому небі, розмахуючи своїми перетинчастими крилами. Із віковічних глибин здійнявся нестерпний сморід, і Гоукінс, який був відомий своїм гострим слухом, сказав, що чує знизу якийсь гидкий плескіт. Вони стали прислухатися, аж раптом з глибини виникло желеподібне зелене величезне тіло. Воно вилізло крізь чорні двері на заражене повітря міста, сповненого отруйного безумства.
У цьому місці почерк бідолашного Йохансена став майже нерозбірливий. Та й не дивно, адже тієї клятої миті з шести чоловік, які не повернулися на яхту, двоє померли від одного тільки жаху. Цю тварюку неможливо описати - не існує слів, які могли б передати ту огиду, яка при погляді на неї пронизує всю душу людини, доводить її до божевілля, до зневіри в одвічні закони природи і підвалини космічного порядку. Гора сунула на них, наче жива. Боже! Годі й дивуватися, що на протилежному боці Землі видатний архітектор з’їхав з глузду, а бідний Вілкокс бачив примари в ту телепатичну мить. Цей виплід далеких світів, ідол,
Трьох матросів змели кігті здоровецької лапи так швидко, що ніхто й оком не змигнув. Хай Бог дасть спокій цим хлопцям, якщо десь у світі взагалі можливий спокій. Це були Донован, Ґеррера і Енґстром. Троє інших щодуху побігли до берега, стрибаючи по зелених каменюках, яким, здавалося, кінця-краю не буде, і в цей час Паркер посковзнувся - Йохансен клянеться, що його поглинув кут кам’яного муру, якого там не могло бути, кут, що виглядав гострим, але спрацював як тупий. Отож, лише Брайден і Йохансен добігли до човна і стали з усіх сил веслувати у бік «Варти», тимчасом як подібне до гори чудовисько прочалапало по слизькому камінню й на мить зупинилося, завагавшись на краю води.
Хоча вся команда пішла на берег, пару в двигуні випустили не всю, і відтак їм вистачило кількох секунд, щоб скочити від керма до двигуна і зрушити яхту з місця. Поволі вона почала віддалятися від місця цих страшних неймовірних подій, збурюючи води, що омивали береги жахливого острова-гробу, а тим часом велетенська тварюка тупцяла край берега, пускаючи слину й щось мимрячи, як Поліфем, що проклинав Одіссея, який утік від нього на своєму кораблі. Проте великий Ктулху виявився сміливішим за легендарного циклопа. Він сповз у воду і рушив навздогін, гребучи з усією космічною міццю, так що піднімалися височезні вали хвиль. Брайден озирнувся і, побачивши його наближення, збожеволів від страху, - зайшовся божевільним реготом. Віднині він реготав постійно, аж доки смерть застала його в каюті одної ночі, в той час як Йохансен був у полоні безтямного марення.
Але Йохансен вирішив боротися до кінця. Усвідомлюючи, що чудовисько напевне дожене яхту до того, як вона зможе розігнатися на повну свою швидкість, він зважився на відчайдушний крок: запустивши двигун на повний хід, вискочив на палубу і повернув кермо в протилежний бік. Смердюча вода завирувала й спінилась, пара тиснула дедалі вище, і сміливий норвежець спрямував своє суденце прямо на драглистого переслідувача, що здіймався над брудною піною як корма чортячої галери. Страшна голова восьминога, на якій звивалися щупальця, наближалася до бушприту яхти, проте Йохансен скерував судно прямо на неї. Пролунав вибух, наче луснув велетенський міхур, потекла слизька гидота, ніби нутрощі з розпанаханого черева тухлої риби, пішов сморід, як із тисячі розкопаних могил, і зойк пролунав такий, що хронікер не зміг передати його на папері. На мить корабель було вкрито їдкою і сліпучою зеленою хмарою, а потім за кормою почулося якесь чвакання - Боже небесний!
– це розрізнені шматки слизу цього космічного виплодка збирались докупи, утворюючи знову свою первісну огидну форму, тимчасом як відстань між ним і яхтою збільшувалася з кожною секундою, адже «Варта» набирала швидкості від піднятого тиску пари.
То було все. Після цього Йохансен тільки роздумував про фігурку з каюти та дбав про їжу для себе і божевільного, що заходився реготом поруч. Кермувати яхтою після вдалої спроби втекти він не намагався, адже те сміливе зусилля, здавалося, геть виснажило його волю до боротьби зі стихією. Другого квітня розгулявся шторм, і його свідомість затьмарилась. Пригадує тільки, як його крутило в безконечних коловертях часу і простору, як шугав крізь хиткі всесвіти на хвості комети, як невідома сила шпурляла його з глибочезного провалля на місяць і з місяця назад у глибочезне провалля, і все це відбувалося під регіт гурту Великих Древніх і зелених, із кажанячими крилами, насмішкуватих чортенят.