Полонені Барсової ущелини
Шрифт:
Вони, жителі Араратської долини, добре знали, що гюрза — найнебезпечніша з місцевих гадюк. Щороку кілька тварин гинуло в селі від отруйних укусів цього огидного плазуна. Зрозумілими були через те жах і ненависть, що охопили хлопців у цю мить.
Шпурляючи каміння, вони скинули гадюку з скелі і тут же добили її. Ашот заходився здирати з гадюки
— Погляньте, у неї навіть очі прикриті шкірою. Ось чому гадюки погано бачать.
— Як? Хіба у них немає повік? Хіба вони не кліпають? — здивувалася Шушик.
— Ні, не кліпають. Тому й погляд у них такий холодний, неприємний. От добре, що ми знайшли гюрзу. Подаруємо шкіру шкільному музею… Ой, що це таке? — І Ашот підняв із стежки кілька кісток. Оглянув їх і вирішив, що це кістки дикої кози. Тоді він швидко викинув їх і пішов уперед. «Кажуть, що тут не буває вовків. А це ж, мабуть, вовки козу розідрали!» — подумала Шушик.
— Стривай, Ашот, — гукнула дівчина. — Тут, певно, бувають вовки.
Хлопець несподівано зашарівся, але взяв себе в руки:
— Ти що, думаєш — орел не нападає на козенят?
Самовпевнений тон товариша не сподобався Саркісу. «Ніколи й не спитає, як вважають товариші! — подумав він. — Думає, що все знає і абсолютно правильно пояснює». Саркісу страшенно захотілося, щоб його «суперник» хоч раз та помилився на очах у товаришів. Повернувшись, він схопив кілька кісток і роги, що лежали на стежці, і в’їдливо запитав:
— На таку тварину, по-твоєму, може напасти орел?
То, безумовно, були кістки великого козла. Це зрозуміли всі. Ашот знітився. Йому нічого було відповісти, хоч і дуже хотілося заперечити. Хлопець вирішив мовчати.
— Здох, мабуть, — байдуже буркнув він.
Але Саркіс мовчки показав товаришам сліди зубів на одній з кісток. Це викликало невиразну тривогу в Шушик і Гагіка. Тільки Асо був спокійний. «Виходить, тут, в ущелині, є якийсь звір?..» — подумав кожен з присутніх, не наважуючись, проте, висловити вголос свій здогад.
— Ну, гаразд! Мабуть, щось давнє, — вдаючи з себе безтурботного, сказав Ашот і, взявши з рук Саркіса роги, додав: — Їх ми теж подаруємо кабінету природознавства… А черепашок тут скільки! Збирайте!
— А це що за черепок? — спитала Шушик, витягуючи з щілини в скелі костяну черепашку завбільшки з долоню.
Ашот взяв знахідку, мигцем глянув на неї і зневажливо відкинув.
— Гарний керівник юних натуралістів! — зауважив Саркіс і підняв черепашку. — Їй ціни нема, а ти викидаєш.
— Ну, якщо ціни нема, то сховай її у себе в скрині…
Саркіс нічого не відповів. «Хіба з ним варто говорити! Не розуміє, що коли ми знайшли тут, у скелях, морську черепашку, то це щось мусить означати…» І він поклав знахідку в кишеню.
Перебігаючи від каменя до каменя, кожен з мандрівників намагався знайти щось особливо цікаве, щоб внести свій вклад в шкільний музей. Ашот знайшов два величезних орлиних крила. Гагік надибав камінь з вкрапленими в нього якимись блискітками
— Кам’яні квіти? Де ти їх знайшов? — здивовано спитала Шушик.
Хлопці оточили її. Важкий, без запаху «букет» переходив з рук в руки.
Асо повів товаришів у відкриту ним печеру, і юні мандрівники зупинилися здивовані: вся долівка печери була ніби встелена барвистим килимом. Широкий промінь сонця пробивався крізь невелику щілину, освітлюючи цей казковий килим.
Мов зачаровані, боячись поворухнутися, дивились мандрівники на це чудове і водночас незрозуміле явище природи.
Із стелі печери звисали бурульки, схожі на крижані. Вони яскраво блищали надаючи казкової краси цьому підземному царству. Хлопці спробували зірвати кілька «квіток», але це їм не вдалося — вони наче зрослися своїми кам’яними листочками та стеблинками.
Мандрівники були в захопленні. Адже їм випало щастя на власні очі побачити дивовижне явище природи. Ці «кам’яні» квіти і крижані бурульки були не що інше, як сталактити й сталагміти, що часто зустрічаються в печерах вапнякового походження. Вода, поволі капаючи з стелі печери, розчиняє і несе з собою дрібненькі частинки вапна. Поступово вода випаровується, а вапно залишається і, наростаючи, створює фантастичні квіти, кущі, іноді навіть цілі ліси.
Ашот вибіг з печери. За ним кинулись інші. Хлопець побачив щось на дереві і вигукнув:
— Шишки!.. Шишки!..
Вони з радістю заходились обривати солодкі шишки мушмули. Асо неспокійно поглядав на північні вершини гір, де збиралися темні хмари. Підвівши голову, він втягнув носом повітря, ніби хотів по запаху щось зрозуміти. А повітря справді стало раптом якимсь дивно холодним. Жовті листочки на кущах почали жвавіше шелестіти. Відчуваючи щось недобре, Асо вирішив поквапити товаришів:
— Збираймось додому, бо вже пізно! Скоріше! — сказав він.
Але товариші так захопилися стиглою мушмулою, що не звертали уваги на його слова. І коли поїли всі плоди, Ашот спокійно сказав:
— Хтозна, чи ми ще потрапимо колись у Барсову ущелину. Ходімо під ті скелі, подивимось, чи нема там ще чого цікавого.
Бойнах неспокійно бігав навколо, і Асо, глянувши на нього, зрозумів, що своїм тонким інстинктом собака відчуває зміну погоди. Бойнах завжди був для Асо вірним барометром. Та й сам хлопець відчував уже наближення грози. Він ще раз попередив товаришів, але ті були так збуджені, що звернули увагу на його слова тільки тоді, коли вже було пізно. Та про це далі.