Посланець
Шрифт:
— О, так! — охоче погодився рудий і веснянкуватий навіть взимку Віллі. — Гарна. Двадцять років. Не одружена. Здається, ще не займана. Вільно володіє трьома мовами — німецькою, російською, українською. Остання поширена й серед певних прошарків місцевого козацтва.
— Виходить, для нас вона — знахідка, Майєре, чи, може, ні?
Вогняний унтерштурмфюрер відповів суто службово:
— Виходить, так. Батько її — німець, істинно арійського походження, родом із Штутгарта. Воював на східному фронті в часи першої світової війни. Тяжко поранений потрапив у полон до росіян. По війні одружився на німкені, дочці австрійського колоніста чистої нордичної крові. Весь час жив у Галіції, колишній колонії Австро-Угорської імперії. Коли прийшли більшовики, не зміг репатріюватися, бо не хотів залишати напризволяще досить значне
— Чи надсилали запит до Штутгарта?
— Так. За тамтешніми архівами, гер Бергер був власником невеличкої кав'ярні, яку продав, ідучи на фронт.
— Чому ж не доручив нагляд за кав'ярнею рідним, як це робили і роблять інші?
— Він осиротів ще юнаком, пане штурмбанфюрер. Був у родині єдиним сином. Жодних інших родичів у Штутгарті не мав. Мабуть, тому й не повернувся до батьківщини.
— Зрозуміло. А які відомості з Галіції?
— Теперішня доля Бергера невідома. Однак нам вдалося розшукати кілька родинних фотографій Бергерів. Ось вони. Батько, мати, усі втрьох — з дочкою Крістіною. На жаль, Крістіна на ній — лише трирічного віку. Пухкеньке, біляве маля. Інших фотографій немає.
— Добре! — складаючи фото в конверт, мовив Хейніш. — А зараз, Віллі, їдьте по Крістіну Бергер. Я чекаю! І ще одне: хай мені дадуть з архіву ще кілька фото, будь-яких чоловіків і жінок…
. — Уже зроблено, шефе. Вони — у папці.
— О, Віллі! — тільки й спромігся схвально проголосити Хейніш.
… У бургомістрам цей завбачливий есесівець з густим і яскравим ластовинням, світлими, майже білими бровами і віями над несподівано темними очима, проте з класично нордичними рисами обличчя — високий лоб, що переходив у прямий, завеликий ніс, запалі очі, вузькі, аскетичні щелепи, підперті дещо важкуватим підборіддям, — повівся дивно. Не змахував правицею і не горлав «хайль», не гупав чобітьми і не клацав закаблуками, не бундючився і не задирав щонаслові, мов норовистий кінь, свою руду голову, вкриту чорним кашкетом зі срібним черепом і гомілковими кісточками навхрест.
— Добрий день! — ґречно привітався він, звертаючись до Крістіни. — Чи любить фрейлейн кататися на автомобілі?
— Дивлячись з ким, пане офіцер, — у тон йому, ледь помітно кокетуючи, відповіла Крістіна Бергер, роздивляючись незнайомого німця.
— Зараз — зі мною. Хіба ми не пара? Яскравий рудань з яскравою блондинкою… Картинка! До того ж у мене чудовий «опель-капітан» з потужним мотором. Лискучий! Лакований!
— А якщо я відмовлюся?
Віллі Майєр удавано засмутився, а потім ніби впіймав щасливу думку і радо посміхнувся:
— Ваша правда — машина у мене службова, не для приватних поїздок. Але ж, фрейлейн, хто на це звертатиме увагу? Адже ваш строгий костюм з чоловічою краваткою дуже нагадує уніформу Люфтваффе!
— О пане, це ще недостатня підстава… Навіщо я вам, власне, потрібна?
— І про це питає красуня! — артистично вжахнувся Віллі і кумедно пояснив німецьким містечковим жартом: — Ходи зі мною, і бог буде з тобою. — Та враз посерйознішав: — їдьмо, фрейлейн. Це — наказ! Даремно гаємо час, а нас нетерпляче чекають… До речі, мене звуть Віллі. Точніше — унтерштурмфюрер Майєр.
— Пане офіцер, — уже в машині запитала скорена наказом фрейлейн Бергер, — чи можу я знати, куди ви мене везете?
— На допит, фрейлейн, на допит! — весело вискалився есесівець, ніби повідомляв найприємнішу для неї новину.
Вона пильно поглянула на нього. Він теж загорнув в її очі, немовби пересвідчувався, яке враження справили його не дуже веселі для дівчини слова. Крістіна бачила його вперше, і він здавався їй якимось чудним, не подібним на інших німців, які щодня з тих чи інших потреб товклися в бургомістраті, вертким на мові, але зовсім позбавленим зарозумілої пихатості і холодної, штучно виробленої жорстокості. Його привітність видавалася природною, а тому й небезпечною. Чи, може, це якийсь хитрий підступ надто самовпевненого залицяльника? Невже зараз нахабно потягне до столу з неодмінним коньяком та бутербродами з ікрою? Ніби не схоже…
Вулицею хвацько крокували засмаглі вояки з розстебнутими комірами і засуканими по лікоть рукавами. На грудях витискували автомати, за плечима бовталися
— На допит? — заклопотано і здивовано перепитала Крістіна. — До кого?
28
Фюрере, наказуй, ми крокуємо з тобою! (Нім.)
— Зрозуміло, до мого пана! Адже сам я вас ні про що не питаю.
— Хто ж він, ваш грізний пан?
— Трохи терпіння, зараз ви матимете приємність з ним познайомитись. Хоча, здається, ви десь вже зустрічалися…
— Невже ми їдемо в гестапо? [29]
— А хоч би й так! — недбало докинув Віллі. — Це вас лякає?
— Анітрохи!
— От і пречудово, — грайливо завершив він розмову.
«Опель-капітан» в'їхав у двір, де важко притислася до землі довга двоповерхова цегляна кам'яниця, і різко загальмував. Над входом, на червоному цегляному тлі, чорним крилом зависав есесівський прапор з двома рунічними зигзагами. Немов похмурий символ — чорна хмара зі срібними блискавками. Віллі вийшов, галантно відчинив дверцята, чемно подав руку Крістіні. Вартові виструнчилися перед нею, як перед високим начальством. А втім, безперечно, тяглися перед офіцером. Просто він ішов з дамою, як і належить вихованій людині, на крок позаду. Біля входу гостинно запросив порухом руки:
29
Гестапо— державна таємна поліція, провадила розвідувальну і контррозвідувальну роботу проти СРСР та інших країн.
— Прошу, фрейлейн!
Майєр провів її широкими сходами, вкритими від краю до краю зеленим килимом, на другий поверх, до просторої, світлої приймальні з широкими вікнами. Зупинився перед високими, масивними дверима і мовив:
— Я лишаюся тут і чекатиму. Сміливо заходьте самі — пан штурмбанфюрер хоче побалакати з вами особисто. Прошу!
— Красно дякую, — тихо мовила Крістіна і, попри пораду надто привітного Віллі, увійшла до кабінету не дуже сміливо.
Дійсно, Віллі не помилився (а може, усе наперед знав?), коли висловив припущення, що цей рожевощокий крем'язень їй знайомий. Це він до смерті перелякав полохливого і запопадливого перед кожним німцем пана бургомістра Ліхана Даурова, коли той не втримався і з тваринною хтивістю поліз до неї, Крістіни Бергер, зі своїми потворно жилавими, густо зарослими лапищами і якимось брудним, мов у мавпи, волоссям. Тоді Крістіна помітила, що штурмбанфюрер має дивну, можливо, награну властивість — то несподівано гнівно гримати, то так само несподівано, без найменшого переходу, глузливо реготати, що бентежило і збивало з пантелику співрозмовника, бо гер штурмбанфюрер аж ніяк не скидався на бездумного дурника, що посів високий пост лише завдяки впливовому протегуванню.
— Радий вас бачити, фрейлейн! — Штурмбанфюрер навіть підвівся з-за столу і пішов їй назустріч. — Не хвилюйтеся, тут вас ніхто і пальцем не торкне — ви не у замизканому бургомістраті. — Він щиро зареготав, та враз урвав сміх: — Вибачте мені, фрейлейн, якщо вам неприємний цей спогад. А воно, напевне, так! Що поробиш, грубішаємо й черствіємо за рутинною роботою, етичний лоск наведемо після війни… Запрошую вас, сідайте.
Крістіна Бергер у супроводі Хейніша підійшла до двох м'яких шкіряних фотелів, що стояли навпроти один одного перед письмовим столом. Всілася, випроставшись, у запропоноване крісло. Хейніш не сів за стіл, а вмостився в друге крісло, перекинувши ногу на ногу. Прямо перед Крістіною погойдувався його вилискуючий хромовий чобіт, її, попри лагідний тон штурмбанфюрера, попри його приязні, хоч і дещо грубуваті жарти, не полишали внутрішнє напруження і неспокій. У всьому рейху, мабуть, немає цивільного німця, який би спокійно заходив до управління імперської безпеки, то що вже казати про фольксдойче, які народилися й виросли за межами своєї батьківщини…