Потойбiчне
Шрифт:
Вечорові сутінки почали заглядати у віконце будки, не даючи спокою. Якісь білі зайчики побігали по стінах, потім потьмяніли і повільно зникли у повітрі.
Спохопився і вийшов. Аж стало йому дивно, що так зацікавився домашньою працею. Зібрався на дорогу. Вже вийшовши до колії, згадав, що забув повечеряти. Чомусь не хотілося їсти. Ішов собі сміло й помахував ліхтарем. Але коли домик зник з очей – думки повернулися ніби в иньший бік: одному, як палець, йому майже цілу ніч доведеться йти серед цієї пущини… Перед очима таємничо вставав чорний ліс, непролазні мочари і ті несподівані блукаючі вогники, що були спокійними – невидимими вдень і ставали такими страшними в нічній темноті. Тепер він відчув,
Ось кінець дільниці. Треба скоріше повертати, аби коло будки вчасно зустріти поїзд. Та щось зашуміло. Відскочивши вбік, Павло зупинився і видивився в темряву. Нарешті, недалеко блиснув мишачий вогник і Павлові привидівся – щез би! – отой чоловік у червоній шапочці, що, за повір'ям, по ночах направляє колію.
Сторож став як стовп, і не рухався.
Щось легенько постукало в рейку. Звук полинув без відголосу, та досить виразно…
Павло Сим щосили пустився втікати. Спам'ятався тільки коло будки, весь мокрий і гарячий. Сів на поріг, віддихався і сидів непорушне, поки не почувся гуркіт поїзда. Тоді відправив потяг і нараз ліг спати.
Спав аж до полудня. Але уві сні спохоплювався – чоловічок у червоній шапочці знову ліз на очі. Коли оп'яніння від страху пройшло, Павло побачив, що лежить просто на підлозі. У голові крутилися здогади, мішалися й ніяк не хотіли прояснитися. Пугач, що несподівано вночі повернувся до його сторожки, сидів на спинці ліжка й видивився на нього тупим, невиразним зором, що теж тепер здавався страшним. Павло з дикою жорстокістю кинувся на нього і схопив за голову. Птах боронився, деручи йому кігтями руки. Побачивши на своїх пальцях кров, Павло ще більше запалився люттю. Він схопив сокиру і на порозі відрубав пугачеві голову. І тут його охопила смертельна нудьга. Кинувся на ліжко, скреготав зубами, та лють не минала. Аж як перемучився, заснув і не вставав до самого вечора. А коли, прокинувшись, побачив убитого пугача, ніяк не міг збагнути, як то сталося. Йому стало жаль обезглавленого птаха, мало не розплакався.
Сонце вже повільно спадало за гору, покривало червоними плямами мочари і скелі. Треба було знову збиратися в дорогу. Взяв незапалений ліхтар, кліщі та молоток і вийшов із будки. На серці було важко, а в цілому тілі відчувався якийсь опір, що не давав іти вперед. Та повинність для Сима була сильнішою від смерті… Він ступив рішуче, хоч ноги учинилися одразу важкими, мов той великий молот, якого звик часом носити із собою. Коли дійшов до повороту, де сталася вчорашня пригода, більше не міг зробити ні кроку. Стояв на однім місці й дивився в пітьму.
Минуло з півгодини. Тоді почув кроки, що рівно, сміливо наближалися до нього. Павло заціпенів. А кроки все чутніші й чутніші. Хтось уже йде обережно, крадці… Ось кроки зовсім близько. Стукіт їх бере за саме серце. Ще якась хвилина – і вони, ті кроки, зваляться на нього!.. Все Павлове тіло напружується, в ногах і руках з'являється нечувана рішимість не датися. Поклавши на землю все ще не запалений ліхтар, сторож стискає молоток обома руками і зціплює зуби. За містком, де колія звертає убік, з'являється довга людська постать. Мигнуло бліде, якесь мишаче світло, і на рейці раптом заскреготав ґвинт. Хвилина… і щось важко вдарило об землю… Ще раз засвітилося… Павло шалено скрикнув й, охоплений гнівом, напустився на ту чорну постать, що відкручувала гайку кріпильного швореня. Сильний удар кулака відкинув сторожа назад. Він захитався, та не впав, не випустив молотка з руки. Нараз
Сторож згадав наказ контролера. Відшукав і запалив ліхтар. Одна рейка була геть відкручена. Отже, поїзд міг би зійти з колії, звалитися з людьми у болото!..
Впав на коліна і заплакав…
Вдалині уже двигтів пасажирський потяг. Павло нараз схопився на ноги, побіг йому назустріч і почав давати знати ліхтарем. А поїзд з розгону гнався уперед. Ледве зупинився перед самим місцем, де зійшов би з рейок. Люди, як мурахи, висипали з вагонів і скоро обступили обхідника колії.
Він намагався – згідно правил, тримаючи руку біля шапки, – рапортувати, що сталося, та не міг заговорити й лише показав на відґвинчену рейку. Довкола заблимали сотні вогників. Одні взялися направляти колію, иньші подалися до непритомного злочинця, принесли й поклали його перед потягом. Він був у чорному плащі, великий та худий. Все ще лежав без пам'яті…
Натовп тріумфально взяв Павла на руки і поніс його на поїзд, що мав рушати далі. Того разу скорий уперше зупинився біля сторожки Павла Сима. Став тільки для того, щоб він міг зійти. Люди з поїзда ще довго вітали його і кидали в дар усякі речі.
Потяг відправився, і довкола знову запанувала мертва тиша. Павло якусь хвилю вдивлявся у темінь, наслухаючи, чи чоловічок у червоній шапочці вийшов робити обхід. Вдалині блимав знайомий мишачий вогник і чулося легеньке постукування молоточка. Звук поволі наближався. Павло зайшов до хатки й ліг. Невдовзі заснув, та сон був тяжкий. Вчувалося, що десь на подвір'ї стиха кричить поранений пугач. Той самий птах, якого він підібрав на сухому дереві, у заболоченому лісі…
1939 р.
_______
Благий – сумирний.
Під – стріх.
Творилася – не турбувалася.
Юрій Клен
Справжнє прізвище Освальд Бургардт. Народився 22.10.1891 р. в родині німецьких колоністів у с. Сербинівка біля Старокостянтинова на Хмельниччині. Закінчив 1920 р. Київський університет. Викладав німецьку та французьку мови в навчальних закладах Києва. Друкувався з 1915 р. Входив до літературної групи «неокласиків».
Упорядкував антологію німецької поезії у своїх перекладах «Залізні сонети» (1925). Йому належать літературознавчі розвідки, 1931 р. виїхав до Німеччини, викладав українську і російську мови в Мюнстерському університеті. Перекладав В. Шекспіра, Й. В. Ґьоте, Р. М. Рільке, Ж. А. Рембо, П. Валері й ін. Писав короткі прозові твори, ліричні вірші (зб. «Каравели», 1943), поеми («Жанна Д'Арк», 1936; «Прокляті роки», 1937; «Попіл імперій», 1946-1957). Автор книги есеїв «Спогади про неокласиків» (1946).
Помер 30.10.1947 р. в Авсбурзі у Німеччині.
Акація
Сидячи на своїй улюбленій невеличкій веранді, Ганна дописувала листа. Було вже недалеко до півночі. На столику горіла звичайна гасова лямпа, навколо якої ненастанно кружляли нетлі. Пахощі теплої літньої ночі розгорненими сувоями пливли над Дніпровими кручами. Дім стояв над спадистим схилом, і якби не темрява, то видко було б і ріку, і потойбічний берег, і, може, човни запізнілі, що беззвучно просковзали, підхоплені течією, якій допомагали ще плавкі помахи весел, що майже без плюску занурялися у воду.