Потойбiчне
Шрифт:
Аж одного ранку (це було тоді, коли осінь золотила алеї паризького бульонського ліску) графівна відчула гнітучу пустку. Вона затужила за своїм старим двориком і за спадаючими з дерев у саду листками. Цього ж дня покинула Париж.
Вдома стрінула її пустка, що йде в слід за самітною людиною. Непровітрені кімнати видавали сопух плісні і стухлизни, а осінній дощ монотонно стукав до вікон, додаючи ще більше нудьги і суму.
Здавалось їй, що Мирон грає… Відчинила вікно, і наслухувала… На дворі було тихо, тільки
Засвітила лямпу й бездумно переглядала кореспонденцію. Було чимало реклям, прохань на датки та добродійні цілі… любовний лист від якогось незнайомого.
Раптом звернула увагу на запрошення на баль, якраз із датою цього дня. Сподіючись, що там стріне його, Христина рішила піти на баль.
Христина вийняла сніжно-білу, з венеціянської коронки бальову сукню, модель найелєґантішого паризького маґазину, і надягнула її.
Подивилась на портрет бабуні і вдоволено всміхнулась. Її мрії здійснились, вона мала таку саму кринолінову сукню. Але що ще більше здивувало графівну, так це надзвичайна подібність обличчя.
Цікаво приглядалась до себе в дзеркалі й бачила такі самі великі, холодні очі, той самий дивний усміх, те саме у відтіні золота волосся. Перший раз оцінила свою красу, що її досі не добачала. Була горда, певна себе.
На балю в танцях вона побачила струнку, мужеську постать Мирона. Він приступив до неї і попросив до танцю. Перший раз почула його ніжний дотик руки. Танцюючи, вона кокетливо подивилась на нього. Париж, крім елєґанції й товариської сміливости, навчив її ніжної кокетерії, притаманної парижанці.
По забаві запитав:
– Графівно, чи дозволите відпровадити вас додому?
– З найбільшою приємністю, пане Мироне. Ми близькі сусіди. – Мирон подав плащ і поміг вдягтись. – Дякую, дуже дякую, – відповіла.
Ішли дорогою. Було холодно, непривітно.
– Дозволите взяти вас під руку?
Почуття кохання віджило. Нагадались вечори, музика, і мрії про нього, що гасли, коли наставав день.
Зупинились коло дому.
Христина подала руку на прощання.
– Графівно, дякую за цей чудовий вечір. Ніколи не забуду його.
– Справді? В такому разі я вам, пане Мироне, вже нічого не винна.
– Графівно Христино, що ви мені винні? – запитав Мирон, не розуміючи, в чім річ.
– Це реванж за вашу гру на скрипку… Я часто слухала її… ви чудово граєте. Любите музику?
– Так. Дуже. Найбільше люблю шляхетність тонів скрипки.
– Гратиму, все думаючи про вас…
Відтоді почалося їхнє знайомство. Спочатку стрівались так, наче б ненароком. Довідавшись, що Христина грає на фортепіяні, запитав, чи могла б йому акомпаніювати. Вона радо
Мирон грав цього вечора третю симфонію Бетовена.
Скінчивши грати, поставив скрипку на фортепіян. Був дуже зворушений. По хвилині сказав:
– Графівно Христино! Простіть, коли осмілюсь сказати, що дивний маєстат відчувається в кожному вашому русі, у погляді великих холодних очей, у вашій дещо іронічній усмішці… Може, вам дивно, що це говорю я, але я… очарований вами, графівно!
– Не говоріть мені «графівно», а звичайно «панно Христино»…
– Панно Христино! Горда, чудова Христино! – сказав Мирон, цілуючи її руку.
Христина тремтіла. Ще досі ніхто не сказав їй стільки ніжних слів.
Й коли в перший раз обняв її і довгим поцілунком накрив її уста, Христина легко звільнилась і сказала:
– Ні-ні, це не може бути! Між нами десять літ різниці! Мені тридцять два роки…
– Христино, це старосвітські пересуди!
Христина більше не боронилась. Вона поклала руки на його шию і відповіла таким самим довгим поцілунком.
Мирон на кілька днів виїхав із міста. Скільки вона передумала за цей час! Вони ще того вечора довго говорили про своє спільне життя. Мирон талановитий скрипаль. Повінчаються. Виїдуть у світ. Він покінчить музичні студії, буде славним скрипалем. Їхнє майбутнє життя мало б бути подібне до казкового кінового фільму.
Був осінній вечір. Пішла в сад і в альтанці мріяла про нього. Тихо-тихо було довкола. Вітер, що вчора гуляв, заховався між листками, не маючи вже сили струсити їх на землю.
З вулиці доходили підпиті голоси. Вони ставали щораз голоснішими, і Христина пізнала поміж ними голос Мирона. Хтось із товариства затягнув фальшиво пісню.
Христина почула розмову п'яних.
– Золоту рибку вдалось тобі зловити!
– А скажи, дуже ти її любиш?
– То вже моя річ. Важне діло, що допоможе стати славним скрипалем… подумайте тільки… Італія, Франція… а там багатство, слава! За це варто й покохати. Ха-ха!
Христина довше не могла слухати. Долонями затулила вуха й прожогом вбігла додому. Напівбожевільна впала на фотель.
Крізь тяжкі шовкові заслони заглянув місяць, і ясний промінь освітив портрет графині Ізабелли.
– Бабуню! Люба бабуню!
Великі, холодні очі графині Ізабелли здивовано дивилися на внучку.
А на етажерці біля портрету старий годинник видзвонив дванадцяту, і музика почала грати менуета. У скляному годинник порушилась фіґурка маркізи й молодого пажа. Паж підійшов до маркізи й попросив до менуету. Танцювали повільно, граціозно. Менует скінчився, і годинник зупинився. Маркіза знова завмерла, а біля неї її паж.