Потойбiчне
Шрифт:
Мій дід хвилинку лежав, мов спаралізований. Потім протер очі, вискочив з ліжка й кинувся до свого столика. На білім папері книжки виднілися, мов нігтем видряпані, якісь знаки. Засвітив лямпу, приглянувся до них ближче і побачив числа. Написано: 38°37' – 32°31'. Координати? Глянув на підлогу, де тільки-но стояв невідомий моряк, а там – мокра пляма, і на ній лежить вогка водяна рослина.
– Іване! – заревів дід, кинувшись до відчинених дверей. – Іване!
Дижурний моряк стрімголов улетів у кабіну й виструнчився перед дідом.
– Єсть, вашескобродіє!
–
– Ніхто, вашескобродіє!
– Брешеш, сучий сину! Ти спав на караулі!
– Нікак нєт, вашескобродіє! Ні хвилиночки! Спати не можна! Двері вашої кабіни я бачу з свого посту як на долоні. Ніхто не входив, вашескобродіє!
Дід, стримуючи хвилювання, уважно дивився йому в очі.
– Ну, добре. Можеш іти!
– Так точно, вашескобродіє!
Іван різко повернувся й побіг назад на своє становище.
Дід пройшовся кілька разів туди й сюди по кабіні. Підняв з підлоги водяну рослину, покрутив її в пальцях, навіть понюхав її. Пахло легенько йодом. Ще раз глянув на корабельну книжку, а тоді мерщій побіг на капітанський місток і заревів:
– Міняти курс! Повною скорістю на 38°37'.
Заторохкотіли машини, заскрипів корабель і понісся на вказаний дідом пункт. За чотири години плавання корабель прибув до того місця. Уже світало. Це була зона, якої моряки уникали через велику кількість підводних скель. Обережно, міряючи щохвилини глибину, корабель наблизився до означених таємною рукою координат.
І тут дід побачив, що з спокійного моря стирчав до неба ніс якогось вітрильника. Решта була під водою. Розглядаючи його в далекогляд, дід побачив, що на тій частині палуби, яка була ще над водою, лежало кілька людських тіл, а на єдиній уцілілій щоглі, у воронячому гнізді маячила якась постать.
Кинули якір і спустили на воду шлюпку, що понеслась до вітрильника.
За якої півгодини шлюпка повернулася. Лейтенант, що командував нею, підійшов до діда. За ним моряки несли на руках загорнене в ковдру тіло й обережно поклали його на палубу.
– Невідомий корабель невідомої національности. На палубі вісім трупів. Той, що був у воронячім гнізді, прив'язав себе линвою до щогли. Ми його привезли, бо він, здається, ще живий.
Дід кинувся мерщій до тіла й відкинув ковдру. Він стояв, мов ударений блискавкою, і не міг відірвати очей від обличчя людини, що лежала перед ним – блідого, вимученого, обрамованого чорною борідкою. То був його нічний гість! Він поволі розплющив очі, подивився на діда, ледве помітна сумна усмішка скривила його уста, і тяжкий стогін вирвався з них. В ту саму хвилину якась судорога пробігла по його тілі, голова безсило опала, і перед дідом лежав труп.
– Дивись, дивись! – закричали моряки.
Дід відвів погляд від незнайомого і побачив, як той злощасний вітрильник почав скоро занурятись у воду, ніби його щось засмоктувало, і за кілька секунд лиш вир, де крутилися уламки дерева, показував, що тут тільки-но був корабель.
У кишенях незнайомого не знайшли нічого, що помогло б встановити тотожність його або того корабля, на якому він плавав.
Доктор
– Так. Багато є між небом і землею, мій друже Гораціо!.. – промовив задумливо професор Р.
– Екстрасенсоріяльна перцепція, – докинув наш господар.
– Яка буйна уява! – скрикнув один молодий архітект. – Я переконаний, що доктор Л. цю макабричну історію щойно видумав, за що ми йому вдячні, бо, дійсно, це було дуже цікаво. Але ж він не може очікувати, щоб ми в цю фантасмагорію дійсно вірили!
– Чому ж ви думаєте, що це вигадка? – запитала моя мама, що з усмішкою порозуміння слухала оповідання доктора Л.
– Бо ж це повний абсурд, пані добродійко! Видумка! Без сумніву цікава і захоплююче переказана. Едгар Алян По умів такі фантазії ще цікавіше оповідати. Але ж він називав їх оповіданнями, повними тайни й уяви!
– Ви, молодь – дивні люди! Відкидаєте все те, чого не можете вкласти в математичну формулу, все те, чого не можете прецизними інструментами зважити та змірити. Те, що в ці рамки не входить, вам здається абсурдним. Такий скептицизм нічим не оправданий.
– Але, пані добродійко невже ж ви самі вірите в цю фантазію?
– Не знаю, але в усякім випадку не буду називати нісенітницею подібні явища лише тому, що вони є поза межами нашого по-матеріялістичному наставленого способу думання. Ось я вам розкажу випадок, що трапився зі мною, і ви самі його поясніть, як хочете. Ви добре знаєте, що я людина нормальна, твереза та практична, далека від усякої містики та забобонів. Пригода, що її я зазнала, трапилася не в романтичній атмосфері Китайського моря, а в дуже прозаїчному оточенню – в Берліні, у скромному помешканні на Оранієн-Штрассе, в Шарльоттенбурзі. Було це в 1923 році. Наші еміграційні блукання закинули нас у Берлін. Ми наймали невелике помешкання у старої німки фрав Гоман. Тобі було тоді дванадцять років, і я не знаю, чи ти пам'ятаєш ті часи, – усміхнулась мама до мене. – Фрав Гоман була типова німка з усіма вадами своєї нації, але без жадних позитивних її властивостей: скупа, недовірлива, дрібничкова, не дозволяла в сальоні курити, бо від цього жовкнуть фіранки, не дозволяла сидіти на м'яких кріслах, бо це псує пружини, сердилась, як до нас приходили гості, слідкувала за всім тим, що я купувала на обід, і злилася, що ці «ферфлюхте авслендер» їдять краще, ніж вона. Ох, і напсувала ж вона мені тоді нервів!
До нас щодня приходила прибирати мешкання стара познанська німка фрав Кравзе. Довідавшись, що я говорю по-польськи, фрав Кравзе дуже втішилась і відтоді зі мною завжди говорила виключно по-польськи, на велике невдоволення фрав Гоман. Слов'янської крови в неї було більше, ніж німецької, і вона скоро до мене дуже прив'язалась та полюбила мене. Гоманшу, як ми її кликали, вона терпіти не могла. І нерідко я здавлювала в собі сміх, коли Кравзе в моїй присутності говорила їй самі прикрі речі по-польськи, зберігаючи на устах привітну усмішку.