Потойбiчне
Шрифт:
– Що у нас ніщо ніколи не може бути так, як у людей! І чи то така велика штука спекти дурну курку?
– Е-ет! – відповіла Марта, – єгомосцеві трудно догодити!
Потім пішла до шафи, найшла дві зовсім до себе не подібні чарки, поставила їх перед нас і вийшла.
– О! Видиш, яка! – сказав із жалем мій товариш, показуючи на кухонні двері. – Слова сказати не можна, бо обиджається: пані!
Та при вині ми скоро якось забули і про суху курку, і про товсту кухарку та балакали дальше, якби хотіли перебалакати всьо, що сталося в часі нашої розлуки, немов боялися,
Не зчулися ми, як зо стінного різьбленого годинника вискочила маленька зозулька і, якби покривляючись якійсь правдивій зозулі, викукала одинадцяту годину.
– Марто! Стелити! – крикнув до кухонного віконця молодий панотець.
– Де? – спитав знайомий жіночий голос.
– В гостиннім покою. А швидко!
Крізь зачинене вікно бурмотів той сильний голос: «Усьо швидко та й швидко, так якби чоловік мав десять рук. Ігій!»
– Пошукаємо для тебе свічки, – почав мій товариш, відвертаючи мою увагу від немилого бурмотіння. – А води дати тобі також?
– Дай, коли ласка. Хоч я, кажучи правду, не з гусячого роду.
Забрали ми свічку й воду та пішли спати до спальні. Була то невеличка, вузька кімната з одними тільки дверми і з одним вікном, а вікно вибігало на городець. Під двома сліпими стінами стояли два ліжка з високими заплічками. Одно було постелене, а друге стояло неткнуте.
– А ти чому не казав собі другого ліжка постелити? – питаю. – Були би ми дальше говорили.
– Того ліжка не стелиться, – відповів коротко.
І справді, те ліжко виглядало, якби його від довшого часу не рухано. Над ним, на стіні, висів жіночий ненакручений годинник, а біля нього стояли маленькі, білим кожушком виложені черевички. Крізь вікно видно було кілька дерев, за ними паркан, за парканом церкву, за церквою знов паркан, а дальше цвинтар із громадою дерев'яних хрестів і з одним кам'яним, що стояв між ними, як жіноча біла постать із витягненими безрадно руками. Над тим усім осіннє небо, з кількома зірками і з місяцем, що борикався з навалою хмар. Від дерев, від церкви і від паркану падали чорні тіні, а від місяця сипалося срібло. Як хмари перемагали його, то й срібло меркло, а як він перемагав хмари, то й срібло мерехтіло ясніше.
Я відчинив віконце, і на нас дунув зимний, вогкий воздух.
– Ти спиш при відчиненім вікні? – спитав мій товариш, і я уперше запримітив на його лиці дивний неспокій. Замість відповіді я спитав:
– А ти ні?
– І почав роздягатися.
За хвилину лежав я в ліжку, любуючись відпочинком по кількагодинній їзді. Мій товариш сидів у ногах, і ми говорили дальше, як звичайно други, що, стрінувшися по довшій розлуці, не можуть наговоритися доволі. Але, на моє диво, запримітив я, що мій співбесідник забувався; не відповідав на питання або відповідав не до речі, був розсіяний і неуважний. В його лиці, в голосі, в цілій появі малювалося якесь дожидання, непевність, тривога.
Ось вітер рушив занавісок при вікні, і він зблід; ось зашелестів листок, спадаючи з галузки,
Втім – якийсь звук. Якби хто злегка потрутив клавіші.
– Може, кіт, – кажу, щоби що-небудь сказати.
– Не держу котів.
– То, може, струна так сама від себе, на зміну воздуха.
Хвилина тихо. А потім знов той самий звук – і мій товариш, не попрощавшись зо мною, зникає в темряві гостинної кімнати і замикає за собою двері. Свічка гасне, місяць криється в хмарах, робиться зовсім темно.
– Дивно! – думаю собі. – Звідки та нагла зміна? І що воно має значити?
Перевертаюся з боку на бік і не можу вснути. Часом здається мені, що за стіною хтось грає так тихо, якби муха над струнами бреніла. Підношуся, слухаю: тихо… Тільки вітер свище, хитаючи дзвонами в недалекій дзвіниці. Лягаю знов і конечно хочу заснути. Вже чую, як повіки звільна опадають на очі і як гадки кануть у якусь бездонну пропасть. Втім… Якісь зітхання в сусідній кімнаті, якісь стопи. Сідаю і насторожую вуха… Ніщо… То, певно, скрипить відчинена брама на цвинтар.
Вкінці починає падати осінній дрібний дощ, і його одностайне, а безнастанне цяпання по даху і по шибах вікна вколисують мене до сну.
Коли я збудився, був білий день. Не білий, а сірий, бо дощ пустився надобре. Наді мною стояв мій товариш у новій рясі з молитвеником у руці.
– Іду до церкви. – Говорив тихо і мов несміло. – Не гоню тебе, але як хочеш на час заїхати, то збирайся. Бувай здоров!
Попрощався сердечно.
– Ще раз дякую, що поступив. Зробив ти мені велику ласку. За той один вечір я пережив цілу молодість. Дай Боже побачитися вдруге.
Стиснув мене кріпко і вийшов. Від порога вернувся. Був блідий, очі мав мутні, невиспані.
– Вчора я не попрощався з тобою. Не гнівайся. Але бачиш, є речі, які не снилися філософам. Вона була у мене. Звідтам, – тут показав на цвинтар. – Приходить часом і грає. Довго… Є речі, які… - решту заглушили дзвони.
В залізниці стрінув я священика з сусідства. Перемоловши політику, зійшли ми на людей.
– Дивний чоловік – той ваш товариш, – почав панотець. – Часом нічого. Образований, мудрий, а часом якби йому чого бракувало. Серед розмови, серед вечері зірветься і їде не знати чому і пощо. Чи вірите, що він від року не ночував поза домом. Прийде його година, то щоби дощ, щоби темрява, щоби не знати що, збирається і їде. Навіть не пробуйте задержувати. Дивак.
Василь Стефаник
Народився 14.05.1871 р. в с. Русові на Снятинщині. Навчався на медичному факультеті Краківського університету. У 1908 р. був обраний послом до австрійського парляменту. Автор кількох збірок новел, у деяких творах чимало містичного і моторошного. Помер 7.12.1936 р.