Потойбiчне
Шрифт:
Автором кількох фантастичних творів був і Євген Гребінка. «Страшний звір», «Місяць та сонце», «Мачуха й панночка» – твори дуже наближені до літературної казки. Зате в оповіданні «Ніжинський полковник Іван Золотаренко» присутній саме фантастичний елемент.
Ряд творів ХІХ ст. балансують на межі фантастики і реальности. Такою є невелика повість «Змій» А. Подолинського, де «змій», або «перелесник», який страшив цілий окіл, виявився потім перевдягнутим сільським парубком, який вдався до цих хитрощів, щоб здобути свою кохану. Подібні твори зарубіжні упорядники ґотичної новели охоче включають у свої антології.
Близькими до ґотичних є утопічні оповідання Григорія Данилевського та Миколи Костомарова.
Наприкінці ХІХ на початку XX століть твори про чортів, відьом й иньшу нечисту силу пишуть Любов Яновська, Степан Васильченко, Федір Кудринський, Іван Нечуй-Левицький (повість «Запорожці»), Гнат Хоткевич, Одарка Романова.
Галицька ґотична проза була значно похмуріша за ту, що творилася на великій Україні, а той факт, що оповідь часто велася від першої особи, надавав цим творам ознаки вірогідности. Инколи галицькі оповіді відзначалися алегоричністю і дидактикою та використовувалися як своєрідне повчання, оскільки творили їх священики. Таким є оповідання «Нічний супутник» Івана Наумовича, автора ще кількох оповідань про нечисту силу – «Данило Жужля», «Інклюз», «Казки о дурних чортах», «Фляжка».
Моторошну прозу Галичини ХІХ ст. представляють оповідання Івана Гавришкевича, Федора Заревича, Євгена Згарського, Івана Левицького, Івана Франка.
В той час, як уже в XX ст. ґотична проза на великій Україні йде на спад, а під совітами взагалі занепадає, в Галичині вона набуває усе ширшої популярности. З'являються твори Наталі Кобринської, Наталени Королеви, Василя Короліва-Старого, Богдана Лепкого, Василя Софроніва-Левицького. Антіна Крушельницького, Михайла Яцкова, Стефана Грабинського.
По війні в діаспорі ґотичну прозу творять Софія Яблоновська, Віра Вовк, Ігор Качуровський, Ярослав Острук, Мирон Левицький, Марія-Анна Голод, а в Україні – Валерій Шевчук, Володимир Дрозд, Віктор Волощук та иньші.
На завершення кілька слів про публікації української моторошної прози. Ігор Качуровський в статті «Ґотична література та її жанри» (Сучасність, – 2002.
– № 5) писав, що «коли на початку сімдесятих років виникла була нагода видати в англійському перекладі збірку ґотичних новель (а їх мало бути 13), то, попри наше бажання, матеріялу для такої збірки тут, на Заході, не знайшлося». Я, так думаю, що не дуже шукали, бо в закордонних бібліотеках більшість із перерахованих мною авторів є.
Три роки тому вийшла «Антологія українського жаху», яку упорядкував Василь Пахаренко, де наведені зразки моторошної прози від середньовіччя до нашого часу. З великим здивуванням я прочитав у післямові від упорядника, що «пропонована антологія, наскільки мені відомо – перше такого плану видання», хоча ще в 1990 р. я видав антологію української фантастики ХІХ ст. «Огненний змій», куди увійшли саме моторошні твори і саме цією антологією щедро скористався упорядник, жодного разу не пославшись «аткуда дравішкі». Під перекладеними мною оповіданнями він, звичайно, мусів вказати ім'я перекладача, хоч і без посилання на джерело, але коли я крім того ще й впізнав окремі україномовні твори у моїй редакції та довідки про авторів, знову ж без посилань на «Огненного змія», то мене це трохи здивувало. Виходить так, що упорядник, використавши мої матеріали, вдав, що йому про цю антологію нічого невідомо. Особливо мені припали до смаку такі ось фрази у біографічних довідках: «В. Росковшенко писав фантастичні оповідання й повісті. На сьогодні вдалося виявити деякі з них («Чарівниця», «Маруся», «Шапка», «Орендатор»)».
На жаль, так і не вийшов двотомник української ґотичної прози, упорядкований Валерієм Шевчуком, до якого подав матеріали з діаспори Ігор Качуровський. У 2002 р. видавництво «Піраміда» видало маленьку антологію галицької моторошної прози «Нічний гість» та збірку оповідань львівського письменника 1920-1930 р. Стефана Грабинського, який більшість своїх творів написав польською. У 2002 р. в Москві видано два томи творів цього самобутнього автора в перекладі російською.
Зараз «Піраміда» готує велику серію книг, присвячених українській ґотичній прозі та давній фантастиці. Досі вже з'явилися «Український бестіярій», антологія творів про українського чорта «Чорт зна що». Том, який Ви зараз тримаєте у руках, присвячений ґотичній прозі XX століття і обіймає творчість письменників, які творили на початку століття, у міжвоєнний період та в діяспорі. Твори живих нині авторів сюди не ввійшли, їм буде відведено наступний том – «Сучасна ґотична проза». Незабаром з'являться «Давня українська фантастика» та «Українська ґотична проза ХІХ століття». Плануються також томи присвячені англійській, німецькій, польській, чеській ґотичній прозі.
Юрій Винничук
Іван Франко
Народився 27.08.1856 р. у с. Нагуєвичі на Дрогобиччині. Залишив багатющу літературну спадщину у всіх існуючих жанрах, яку не вичерпують видані у 1980-их роках твори у 50-ти томах. Письменник неодноразово використовував образи української мітольогії, писав казки та ґотичні оповідання за мотивами народних вірувань.
Помер 28.05.1916 р., похований у Львові.
Терен у нозі
Старий, хорий Микола Кучеранюк дожидав смерті.
Ще два тижні тому він уостатнє керманичував на Черемоші, відігнав чотиритаблову дарабу* до Кут і відси вернув пішки додому. Нічого йому не бракувало, а проте був блідий, як труп. Увесь вечір він мовчав і сидів перед хатою он там високо на шпилі гори, покурюючи люльку на коротенькім цибусі і німо вдивляючися в розкинене внизу село, в Черемош, що шумливою гадюкою закрутився низом, і в супротилежну могутню гору, покриту темним лісом. Та другого ранку він прокинувся, жалуючись на болючу колотьбу в боці, почав сильно кашляти та трястись у лихорадці. Покликав своїх трьох синів, сказав їм, що буде вмирати, і велів їм скликати найстарших та найповажніших сусідів, щоб міг у їх присутності виявити свою остатню волю. Сини приняли сю відомість досить спокійно та повдержливо, хоч дуже любили батька. Тільки їх жінки та діти підняли крик і лемент, але старий велів їм мовчати та бути спокійними.
– Будьте тихо! – мовив він напівсуворо, а напівласкаво. – Я вмру, хіба ж то яке диво? Нажився немало. Чи хочете, щоб я жив вічно? Рушайте і приладжуйте все, що треба для похорону!
Одна невістка почала щось закидати про лікаря. Старий розсердився не на жарт.
– Не плети дурниць! Шістдесят літ прожив я без лікаря, то й при смерті обійдуся без нього. І що може лікар порадити на смерть? Чи лікарі й самі не вмирають? Рушайте кожде до своєї роботи і не журіться мною!