Потойбiчне
Шрифт:
Друкувати поезії почав 1911 р., у в'язниці став писати прозу. Імпресіоністичний стиль Г. Михайличенка викликав велику дискусію.
Оповідання подається за виданням: Художні твори. – Харків: Державне Видавництво України, 1929.
Погроза невідомого
Я постановив собі раз на завсіди: вивчиться
Коли ж все таки я побачив, що доскочити сього не зумію, я рішив спершу укріпити себе рухавкою. Але якою?
Потім я все це змінив і почав старанно щодня вчитися танцювати навприсядки гопака. А коли тюремник зазирав до мене в камеру крізь очко дверей і незадоволено щось мимрив, – мене це тільки підбивало ще завзятіше, ще дужче докучати йому гопаком.
Я не підупадав духом і про своє ув'язнення в тюрму міркував собі так: це те найкраще з усього, що мало мене спіткати.
Якось непомітно це почалося…
Коли я, стомлений гопаком, сідав на прибитий до стінки стільчик, і у мене в очах миготіли червоно-сині скалки, – тут з'являвся він.
Ми з ним, власне, щиро подружились.
Бісеня нагадувало маленького, сірого пухнато-волохатого ведмежатка на високих задніх ніжках. Воно задиркувато ходило по камері на передніх догори задніми ногами, а потім ще завзятіше, ніж я, невтомно танцювало навприсядки гопака. Я задоволено з нього реготався, аж сльози навертали мені на очі. Коли ж знову, почувши мій регіт, зазирав в очко дверей єхидний тюремник, бісеня зникало в куток за ящик параші.
Зрештою, мене це примусило замислитись.
Мені робилось чогось сумно.
Що це? Невже божевілля?
До того ж наше тюремне життя під той час зробилось жахливим, і я боявся, що повороту не можна сподіватись. Я почував, як безсило поплинув по хвилях невідомого.
Як це сталося – не пам'ятаю. Раніше я не тільки нічого не помічав, а, навпаки, кажу, був переконаний, що це те найкраще, що взагалі мало зі мною трапитися.
Але раз…
То був жахливий день, і звістка про нього луною пройшла по найзахисніших закутках і камерах. Переказували, що другий отруївся.
А може, й від чого иньшого помер? – Невідомо.
І чи взнає істину абихто, абиколи?
Всі оповідали, що обидва повісились. У них був маленький мотузок. Спершу повісився на ньому один, а коли другому здавалося, що той вже сконав, він зняв його і повис сам на тому ж самому місці, ту ж самому зашморгу. В сей час опритомнів перший і, побачивши другого в зашморгу, дико закричав. Так голосно і дико, що вся тюрма здригнулася від цього.
Я не можу згадати спокійно про це оповідання. Зрештою, обох однесли в трупарню.
На мого сусіду в камері ліворуч це надзвичайно шкідливо повпливало – він перестав стукати до мене. Останній раз він позавчора проказав мені вранці й ввечері: «Мене тюремники хочуть отруїти, бороніть мене: дають отруєну їжу».
Боляче
Раптом я відчув, як серце мені злякано зупинилося, якось перехопило одразу дух.
– Вмираю… – шалено пролинула в голові мені дика думка. Несподівано я осів на долівку і не міг ворухнутися.
Зір мій впав на малесеньку іконку «Троєручиці»… «Пробач мені, Мати Божа» – задумливо прошепотів я і спинився здивований, що позабував усіх молитов. Силкувавсь пригадати, хмурив чоло, простягши несміливо до «Троєручиці» свої руки: «Стомився»…
Стямившись, недовірливо провів собі по очах рукою, – справді, вони були вогкі від сліз. А «Троєручиця» ласкаво докірливо похитувалась на ниточці.
За останній час моє кволе серце помітно слабувало, і це була одна з нагод перебою.
Подали лямпи, загримали засовами квартирок у дверях. Як тічка відьмаків пронеслась в напівтемному коридорі повірка, і після того одразу все стихло. Гнітюча важка тиша опанувала тюрмою, як всевладний господар. В м'яких черевиках тюремники нечутно, як тіні, плавали по коридорах, зазираючи крізь «вовчок» в наші клітки. Через це робилося лячно, очі широко розплющувались, усе в мені напружувалось, по камері ходив тишком, навдибки.
Тюрмою заволоділа тиша ночі.
З волі мені передали в тюрму халат і нашпували його одеколоном. Його пахощі туманили мені голову мріями і ще яскравіше підкреслювали гнітючий тягар камери-одинарки і самотности.
Моє знайомство з Невідомим почалось після того, як я перечитав Чехова «Чорний чернець». Знайомий мені раніше мотив «Волоської леґенди» неодступно засів в голову. Я отупів від нього, не міг заснути через нього, пристосував цю серенаду до нашого тюремного життя…
Внаслідок цього ми з Ним і познайомились. Але то було давно.
Після тяжкої дев'ятиденної голодівки я з лікарні знову опинився в своїй одинарці. Пахощі одеколону нагадали мені тягучий мотив «Волоської леґенди», і ніяк не міг від нього позбавитись.
Але зараз тремчу від другої пригоди.
На п'ятому поверсі буйно збожеволів арештант, велетень анархіст. Він розбив лямпу, забив ручними кайданами тюремника до смерти. Набігло людей зі сторожі, зв'язали божевільного і більше години били безперестану.
Більше години він безперестану дико кричав.
Вечірня тиша тюрми змінилась пеклом.
Загрюкали в'язні по всіх камерах у свої двері, забряжчали кайдани, закричали всі на всі голоси.
І ще довго потім не могло ущухнути це пекло. Мов прибій моря, затихав поволі брязкіт кайданів, то збільшуючись, то зовсім стихаючи. Кайдани дзвеніли то розпачливо, то безсило. Аж поки зрештою не змовкли.
Було вже за північ.
Я лежав з широко розплющеними очима і знав, що раніше досвітніх часів мені не доведеться вснути.
А ось…