Право на риск

Дашкієв Микола Олександрович

І раптом залунали неголосні звуки:

— Та-та-та-ті… ті-ті-та…

Василь нашорошив вуха, довго прислухався, а потім сказав:

— Твій радіоцвіркун — звичайнісінька короткохвильова радіостанція, та ще й досить потужна.

— Радіостанція?! — перебив я його зловтішно. — А розрізни хоч один знак Морзе!

Брат промовчав. О, я добре вивчив його характер: мовчить — значить, визнає свою поразку! Але я приготував ще дошкульніший удар:

— До того ж, що це за радіостанція, яка увесь час крутиться навколо

нашої хати? Вчора рамка була спрямована на північ. Сьогодні — на схід. А позавчора — он у той куток. Ну?

І знову брат не відповів. Він сидів, насупивши брови, і слухав сигнали.

— Твій радіоцвіркун дирчить щодня?

— Щодня, — ствердив я з гордістю. — Власне, щовечора.

— Гм… — сказав Василь і пішов геть. Та через кілька хвилин з його кімнати почулися ті ж знайомі мені сигнали, проте куди голосніші, — адже у Василя був двадцятиламповий супер вищого класу.

Того вечора ми з братом на цю тему більше не розмовляли. А наступного дня, повернувшись із міста, він простягнув мені гарненьку пластмасову скриньку — портативний приймач власної конструкції — і сказав:

— Візьми. Преміюю за наполегливість та спостережливість. А це одоробло, — кивнув він на зроблений мною приймач, — викинь геть. За такий монтаж тобі не те що двійку, а навіть одиницю не можна поставити!

— Дякую, — відповів я стримано, пропускаючи повз вуха останнє зауваження. Однак моя радість вирвалася назовні: такий коштовний подарунок! Про нього я не міг навіть мріяти.

— Дякую, Васько! — промовив я, цього разу щиро. — Ти — хороший брат.

— Гаразд, гаразд… — брат не любив, щоб його хвалили. — Давай-но краще поміркуємо, як нам спіймати твого радіоцвіркуна.

Цвіркун, мабуть, ховався десь у лісі, — я забув вам сказати, що наш виселок стоїть посеред чудового соснового бору; він не дуже великий, той ліс, має форму трикутника, обмеженого автострадою та шосейними дорогами. Погано, що шукати доведеться вночі, але ми з братом орієнтувалися там дуже добре, та й ночі були місячні.

Ми ледве дочекалися вечора. Цього разу цвіркун засигналив з півночі.

— Ходімо, — сказав брат. — Тільки попереджаю: треба рухатися дуже тихо, бо цвіркун може злякатися і втекти.

Ми швидко просувалися вперед, подеколи зупиняючись і перевіряючи напрямок по рамці портативного радіоприймача. Сигнали в навушниках лунали все голосніше й голосніше.

Не знаю, чи то від надмірного напруження слуху, чи то так кортіло спіймати кляту комаху, але мені враз почулося знайоме “скрип-скрип”.

— Ти чуєш? — запитав я пошепки.

Замість відповіді Василь міцно стис мою руку і знаком наказав лягати. Він дихав уривчасто і дивився не праворуч, звідки мені причулося дирчання, а ліворуч. Там, під великим дубом, майже біля автостради, стояла легкова машина.

— Ну, що ти помітив? — незадоволено почав я. — Мало там хто…

Василь затулив

мені рота долонею:

— Цить! Номер розрізнити можеш?

Тепер уже й я насторожився. Номер?.. Ні, номера не було видно. Місячні промені ледь-ледь продиралися крізь густу крону дерева.

— Я підповзу ближче.

— Зачекай! — пошепки наказав брат.

Хряпнули дверцята машини. Якийсь чоловік вийшов з неї, закурив, поглянув на годинник. Потім сів за кермо і поїхав, не вмикаючи світла. Навпростець, через чагарник, я кинувся услід за машиною, але номера так і не зміг розібрати.

— Ну, нічого, — сказав брат. — Він далеко не втече.

Наступної ночі “цвіркуна” ми вже не шукали. Ми сиділи в хаті біля приймача і слухали-востаннє, — як десь швидко-швидко пищала морзянка. Вона урвалася раптово; пролунало кілька пострілів у лісі, і настала тиша. А через півгодини до нас зайшов чоловік у форменому одязі і сказав:

— Усе гаразд: “радіоцвіркуна” спіймали. Це був шпигун, який передавав за кордон шифровані зведення. Радіостанцію він влаштував на машині, і, побоюючись наших пеленгаторів, міняв увесь час місце передач.

…Я пишу ці рядки, а цвіркун — звичайний, хатній, — дирчить собі з-за шафи: “Скрип-скрип… скрип-скрип… скрип-скрип”.

Мені вчувається в його скрипінні:

— Отакі трапляються історії!.. А чи в цю хвилину часом не дирчить десь якийсь “радіоцвіркун”?.. Пильнуйте, люди!

А втім, може, він виспівує і щось інше — запевняти не буду.

УКРАДЕНИЙ ГОЛОС

Я, щасливий власник “зайвого квитка”, стояв біля воріт стадіону, а навколо мене метушилися, зітхали, бідкалися люди.

Сповнений почуття власної гідності, я з безсторонністю справедливого судді вибирав з численних безбілетних болільників одного, найдостойнішого. Погодьтеся: це була нелегка справа — надати перевагу будь-кому, заздалегідь знаючи, що цим жорстоко вразиш інших, бо всі були однаково гарні і всім я гаряче співчував.

Певно, я зволікав би з вирішенням цього питання до найостаннішої хвилини і віддав би зайвий квиток першому-ліпшому. Але…

Читач уже, певно, догадується, що я побачив дівчину.

Не буду змальовувати її зовнішність, бо мій опис не відтворить і краплинки її краси. Скажу тільки одне: якщо ви коли-небудь закохувалися, то ця дівчина в блакитній сукні обов’язково нагадала б вам ту, яку ви покохали вперше.

Її сірі очі були сумні. Вона вже, мабуть, втратила надію потрапити на стадіон і лише зрідка обводила поглядом натовп, немов чекаючи появи казкового лицаря з рожевим квитком у руках.

І я відчув: це вона, достойніша з юних болільниць, — та, якій я мушу вручити коштовний подарунок. Не гайнуючи часу, я попрямував до дівчини. А вона, немов відчуваючи моє наближення, підвела голову і радо скрикнула: