Прес-центр
Шрифт:
— По самі вінця.
— Ти й так уже хильнув, хлопче.
— Я що кажу?!
— А гроші в тебе є?
— Одноплемінникам дають без грошей, тим паче, що я хочу відповісти тобі, що таке сука.
Він випив віскі до краплі; пив важко, відчуваючи нудоту, бажання обблювати цю дубову стойку, але, мабуть, почався спазм кишечника, бо заболіло внизу животу.
— Сука — це я, Френк По, зрозумів мене? Запам’ятай те, що я тобі зараз сказав: Френк По — брудна
Він витяг з кишені стофранковий папірець, потім витяг другий, поклав на стойку й вийшов на безлюдну, вкриту пузирчастими калюжами рю Муффтар, пішов униз, до Сени, там є невеличкий пансіон, вони мене не знайдуть, хоч, напевне, шукатимуть уже сьогодні, головне, щоб не знайшли до ранку, бо я подзвоню цьому старому задрипанцю, «серу Все», який збирає факти у Прес-центрі, і розповім йому про себе, я ж борюсь проти зла, хіба не так, я зобов’язаний боротися до кінця, а в солом’яної дівчинки така тепла долоня і вона нічого не хотіла, аби тільки знайти свою правду, а ми саме це й хочемо дати людству, саме те, щоб кожен без страху шукав свою правду і не боявся говорити про це вголос…
Він зупинився і крикнув:
— Уголос! Це кажу я, Френк По, сука!
Нехай вони не надрукують мене, вони ж усі такі сміливі в барі преси і такі без’язикі у кабінеті редактора, але я все одно розповім їм про «Пті серкль», і про те, як я сидів у машині резидента на рю Вашінгтон, і про грека в сірому з гвоздиками; це байдуже, що ніхто не надрукує, важливо сказати вголос, інакше треба повіситися прямо зараз, отут, на ремінці, він же в мене з такої гарної шкіри, іспанської, з малюнком, витісненим у Памплоні, ох і мерзота ж ти, Френк По, ти все знав, усе, але ти був тверезий і не міг собі уявити, як мертве солом’яне волосся розметається по мокрому брудному асфальту…
88
27.10.83 (9 годин 17 хвилин)
Степанов кинув газети в урну; в парку Монсо було сонячно; няньки прогулювали дітей; як правило, мулатки, дуже кокетливі; вони весело перемовлялися, сміх був гортанний, безтурботний; няньки завмирали і починали упадати коло дітей, якщо з’являлася мадам, мати дитини; різкий злам поведінки служанок — коли вони були на самоті і в присутності хазяйки — здався Степанову таким прикрим, що він поліз по сигарети, хоча тільки-но курив.
Серце тисне, мабуть, погода мінятиметься.
«А може, тому, —
Степанов згадав назву оповідання, якого він так і не написав, хоч мріяв про це останні десять років: «Утома, утома, нічого, крім утоми…»
Що ж, сказав він собі, зараз якраз настав час сісти в номері, замкнутися й написати… Я робив усе, що міг, і Марі теж, і Лиско, і Верньє… Коли не вистачає сили піднятися, то й за бажання можна похвалити… Ні, подумав він, я полегшую собі життя, ми всі намагаємося зробити так, щоб легше було дивитися на своє відображення в дзеркалі, ми всі адвокати самих себе, чудові адвокати.
До Степанова підійшов хлопчик років шести, в товстенькій ручці він стискав трубу, звук її був пронизливий.
— Коман са ва? [40] — сказав він.
— Са ва [41] , — відповів Степанов.
Хлопчик спитав ще щось, але Степанов не зрозумів його.
— Я не розмовляю по-французьки.
— Всі люди розмовляють по-французьки, — сказав хлопчик. — Хіба можна не розмовляти по-французьки?
Степанов відповів:
— Можна.
40
Як ся маєш? (Фр.)
41
Нічого (фр.).
Потім він підвівся й пішов до готелю, мріючи лише про одне — сісти за скрипучий столик і писати, а завтра забронювати квиток і повернутися додому.
Ялта — Париж — Цюріх, 1983.