Пригоди Омкая

Зубарєв Хома Олександрович

— Твій дід? Неправда, — сумнівалась Аляй. — До Леніна?

— Атож! Чого, ж неправда? Мій дідусь пас оленів у багатого шамана. Батько розповідав, що дідусь тоді кочував із стадами далеко від моря, у тундрі. Дев'ять тисяч голів паслось у шамана, а він казав, що йому цього ще мало. Дуже він зажерливий був і

скупий. Своїх пастухів одягав у подерті торбази й кухлянки, змушував багато працювати. Він ніколи не годував їх оленячим м'ясом, а кидав їм, мов собакам, тухлі тельбухи і обгризені кістки. Коли голодні і обморожені чукчі приходили до свого господаря по торбази й кухлянки, він виганяв їх з яранги, нацьковував їх собаками…

Неней замислено подивився на притихлих товаришів, його обличчя було не по літах серйозне і зосереджене. Він зняв з голови малахай, пом'яв його у руках, знову надів і вів далі:

— Батько розповідав, що одного разу зібралися пастухи і вирішили послати ходака із скаргою на шамана. Довго сперечалися, кого послати. Дорога була не близька. Може, дві, а може, й три тисячі кілометрів. Дідусь мій був дужий і найсміливіший серед пастухів. Він і пішов у Шушенське до товариша Леніна. А про Леніна розповів чукчам один чоловік, який втік на Чукотку із царського заслання.

Більше року люди чекали ходака: він усе не повертався. Шаман дізнався, куди пішов пастух, і почав підстерігати його, роз'їжджаючи на оленячій упряжці по тундрі. Недалеко від стійбища він перестрів мого дідуся і вбив з вінчестера. Ходили чутки, ніби Ленін сказав дідусеві передати усім чукчам: мовляв, скоро господарями будуть не куркулі і шамани, а робітники і трудящий народ. От що Ленін сказав моєму дідусеві.

Під враженням Ненеєвої розповіді діти довго сиділи мовчки біля багаття. Образ Леніна викликав у них спогади. Вони згадували прочитані книги,

бесіди з учителем про життя й боротьбу Леніна за щастя народу. Ленін! Він наймогутніший богатир на землі! Це він наказав відібрати від куркулів і шаманів оленів і віддати їх батракам чукчам…

Десь далеко, на краю тундри, спалахнула зірочка. Спалахнула і миготить, і не гасне. Діти замріяно дивляться на неї. Чи не вогник це горить у будинку Леніна? Можливо, Ленін і запалив його, коли ще був живий? Він знав, що до нього можуть прийти за порадою і допомогою.

— Це ленінська правда світить, — наморщивши лоб, зауважив Вукуга. — Вона ніколи не погасне.

— Вона світить, щоб люди не збились вночі з дороги, — додав Меркічі. — Щоб правильним шляхом ішли й нікуди не звертали.

Нічна прохолода пощипувала обличчя. Діти мерзлякувато щулились, підгинали під себе ноги, натягували на голови малахаї, але в намет не йшли. Так і заснули біля згаслого багаття.

ЗМІСТ

Кам'яна підкова

Пригоди Омкая

Андрійко

Катиш

Казан

Архімеди

На річці Чир