Природа

Кобылянская Ольга Юлиановна

«Мусиш мене шукати!
– сичала у сні.
– Аякже, шукати!» На те, аби він прийшов сюди, ішов за її кликом

Бог знає куди, заблудив і попався в пазурі її рідні, а його щастя аби перейшло на неї! Чому вона питалася, чи він у своїх родичів одинак? Лиш одинаки особливо щасливі. І чому вона тоді не обіцяла, що прийде знов, коли вона дійсно була дівчина і христянська дитина? Чому не боялася, як була в лісі цілком сама? А перед ним чинилася, що боїться! Він же не Довбуш!

Коли сказав їй, що в лісі нічо не видко, сказала, що бачить у лісі те, чого звичайно не бачать. Та раз у раз витріщалася

на нього своїми великими мигкотячими, заклятими очима - доти, доки не здурів!

Грім би її тріснув! Най її трісне і знищить із лиця землі усі її сліди. Або най закаменіє, або най її живу рознесуть дикі коні, або най западеться в землю; так, най упаде з якої-небудь скали і западеться в землю!

Він майже зовсім утихомирився.

Іде домів, і такті тверезий, такий, «як був перше», що мало не сміється. Ще одно світло блисло йому в голові. Йому мусило усе те статися, бо спровадився до своєї нової хати вверху, не посвятивши її перше!

Але сейчас завтра іде до попа….