Пристань Ескулапа

Художник

В. САВАДОВ

— Це сталось отут, у кімнаті… — Професор Містраль відчинив двері кабінету і пропустив нас поперед себе. — Я працював за письмовим столом, як завжди в цей час. Раптом тріснула шибка…

— Пробачте, будь ласка, — перебив його капітан Трепка, — чи не могли б ви точно визначити час?

— Напевно, зможу, — відповів професор: — Як я вже і сказав, це сталося після вечері. Ми вечеряємо о восьмій годині. Коли годинник пробив пів на дев'яту, Міхал, син професора Касіци, першим схопився з-за столу і ввімкнув телевізор. Саме в цей час мали транслювати кінорепортаж про змагання з мотоспорту між командами Польщі і Швеції. Незабаром прийшли два товариші Міхала і вся компанія розташувалася біля телевізора. Спортивний репортаж — галасливе видовище, і передача дуже заважала мені працювати, хоч двері мого кабінету, як ви бачите, додатково ізольовані повстяною оббивкою. Репортаж мали передавати до дев'ятої години. В той час, коли це сталося, трансляція ще тривала, тому я думаю, що тоді було близько дев'ятої години, хоч на годинник я й не глянув.

— Чудово, — промовив задоволений Трепка.

Я знав, що капітан любить мати справу з людьми, які висловлюють свої думки коротко і чітко, а в цьому відношенні професорові не можна було дорікнути.

Ми підійшли до вікна. В лівій частині його, майже в самісінькому нижньому куточку шибки, виднілася кругла дірочка завбільшки з горошину. Від дірочки в усі боки променями розходилися тріщини, але шибка міцно трималася в рамі. Трепка з хвилину уважно придивлявся до неї.

— Чи не знайшли ви часом, як припускали, того камінця?

— На жаль, ні. Хоч, признаюсь, я був надто схвильований, щоб шукати методично.

— А чому ви одразу не повідомили міліцію?

— Я вважав, що це витівка якогось шибеника з рогаткою. На нашій вулиці є хлопці, які вправляються в стрільбі по горобцях. Тільки другого дня, під час сніданку, панна Стор, моя лаборантка, звернула увагу на те, що це міг бути постріл з вогнепальної зброї, і порадила на всякий випадок заявити в міліцію. Відверто кажучи, я вагався; не люблю таких справ. І я тільки подзвонив своєму братові, адвокатові, надаючи йому в цій справі повну свободу дій. Ну, і виявилося, що Гжегож повідомив вас, капітане.

— Пан Гжегож Містраль — мій добрий знайомий, — мовив Трепка, з інтересом оглядаючи книжки на стелажах під стіною, — колись ми працювали разом. Ну, але

повернемося до справи. Скажіть нам, професоре, що ви зробили одразу після того випадку?

— Я був дуже схвильований і далебі не знав як слід, що маю зробити. Було ясно, що піймати винуватця не зможу. Самі розумієте… вечір, темрява, вулиця освітлена слабо. Та, зрештою, я сумнівався й відносно самого характеру цієї події. Чи то була випадковість, чи навмисна витівка? А якщо витівка, то які її причини — пустощі чи, може, помста? Колись я натер вуха отим шмаркачам за те, що вони били пляшки на мостовій, отож…

— Словом, ви не встали з-за письмового стола, — перебив його Трепка.

— Та ні, — сказав професор, трохи ніяковіючи, — згодом я відчинив вікно і виглянув, але нічого не побачив.

— Я думаю, — буркнув Трепка. — Зрештою, то була легковажність з вашого боку. І що ж далі?

— Я вийшов у вестибюль, — розповідав професор. — Міхал Касіца все ще сидів з товаришами біля телевізора. Я спитав, чи не чули вони чого. Кажуть, що ні. Тоді я заглянув у сад, але нічого підозрілого не помітив. Щоб не бентежити нікого в домі, я більше не згадував уже про ту подію і повернувся в свій кабінет.

— То ви навіть не перевірили, чи всі ваші сусіди були в той час дома, чи, може, когось не було?

— Не перевірив.

— Жаль.

— Мені навіть не спало на думку, що то міг би зробити хтось із нашого дому. У нас немає дітей.

— Дітей… дітей… — повторив нервуючи капітан. — Даймо вже спокій тим дітям. Тут немає жодних сумнівів. Хтось у вас стріляв. Це отвір від кулі.

— Ви так думаєте? — В очах професора було більше здивування, ніж страху. — Ви впевнені в цьому?

У відповідь Трепка нахилився над книжками на нижній полиці, деякий час немовби чогось шукав там, а потім мовчки одну за одною почав перекидати книжки. Нарешті, витягнув ту, яку шукав.

— Гляньте, — сказав, подаючи професорові том у полотняній оправі, на якій виднілася назва «Лейкемія»; на корінці книжки була кругла дірка. — Ваше щастя, професоре, — додав капітан, проводячи поглядом по лінії од вікна до м'якого крісла біля письмового стола, а потім аж до нижнього ряду книжок у бібліотеці, — ще два, три сантиметри, й така сама гарна дірка була б у вас у животі.

Ця наочна лекція справила на професора неабияке враження. Він зблід, пальці його нервово стиснулися на краю письмового стола.

Тим часом Трепка з флегматичним виглядом вийняв з полиці ще кілька книжок, а потім уміло видовбав із задньої стінки стелажа невеличку металеву річ.

— Оце й є той камінець нечемних хлопців з вулиці, — зітхнувши, промовив він і показав нам на долоні кульку.

— Виходить, це все-таки правда… — прошепотів професор. — Стріляли в мене. Але хто?! Чому?!

Трепка не звернув уваги на ці запитання. Витягнув з кишені сірникову коробку з ватою і поклав у неї кульку.

— Малокаліберна зброя, — пробурмотів він.

— Шістка, — додав я.

— Так, напевно, пістолет калібру 6,35, — промовив замислено Трепка. — Дуже цікава історія. Павелеку, ти звернув увагу на кут падіння кулі?

— Здається, стріляли з чималої висоти, — відповів я.

— Правильно, — кивнув капітан. — Стріляли з досить високого місця.