Притулок

Свідоцтво про внесення субєкта видавничої справи до державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції серія ЗТ № 39

В оформленні використана робота А.Модільяні

Права на видання цієї книги належать видавництву ПП ВКФ «Ліра Плюс»

www. videlka.com

()

Дружина успішного підприємця стає свідком подружньоі зради… Душевний надлом провокує іі покинути звичний

затишок та втікати «світ за очі». Отим світом виявилась клініка для психічно хворих людей у провінційній глибинці… За фахом лікар-психотерапевт, героіня намагається проникнути вглиб непростих характерів «притульчан». Молода жінка навіть гадки не має про те, що іі чоловік балотується на посаду міського голови і єдиний гачок у його бездоганній біографіі – це загадкове зникнення дружини. Вона тим часом стає свідком… вбивства. Проте нічого не вражає іі так болісно, як дізнання про втаєні кар’єрні плани чоловіка. Героіня опиняється на роздоріжжі. Проте цього разу вона стає жертвою політичних ігор та внутрішнього непорозуміння зі світом….

Вайлуватий водій Гоша звично чекав мене внизу перед під’іздом. Такий собі добродушний велетень – валило з дитинським розумом, приспустивши сидіння розкішного чоловікового «мерседеса», солодко дрімав: він звик до того, що я, потрапивши до рідноі домівки, де збігло моє дитинство, швидше, аніж за кілька годин, не вийду. Часом він здригався і щось бурмотів – вочевидь, йому снилися сни. І коли я, повертаючись, легенько сіпала його, зворушливого, з привідкритим по-дитячому ротом, за плече, аби розбудити, у мені прокидалася до нього жіноча, ледь не материнська лагідність, не зважаючи на майже відсутню вікову різницю. Попри зовнішню незграбність він тонко відчував, що мені болить… Особливо тоді, коли я по відвідинах спорожнілого батьківського дому поверталася у реальний світ – надто дітклива й беззахисна… Як і тоді, коли побачились вперше, з десяток літ тому… Макс наказав йому пригальмувати, помітивши на спорожнілій попід вечір автобусній зупинці поруч з інститутською бібліотекою зіщулене дівча, котре підпирає стовп із затертим графіком автобусних маршрутів. Байдуже, що те дівча стало незабаром дружиною Гошиного шефа. Бажання пошлюбитися не з донькою конкуруючого магната, а з простим дівчиськом, яке несподівано осиротіло у неповних сімнадцять і від горя розгубилося у житті, сприйняли, як чергову примху, мовляв, у багатіів своі дивацтва.

Гоша мав до мене особливе, ледь не родинне почуття… Він так і називав мене поза людські очі – не на ймення й по батькові, як годиться за статусом, а просто й по-домашньому – «сестричко»…

Ось і тепер, терпляче дочекавшись, поки я наведу лад у спорожнілій квартирі, де кожна річ цупко в’ілася у мою пам’ять і нагадувала про дитинство, Гоша, миттєво оклигавши від дрімоти, підхопився і завбачливо відчинив переді мною дверцята автівки, а відтак перепитав: «На цвинтар, сестричко?»

… З року в рік одного й того ж дня (саме тоді, коли трапилась ота зловісна автомобільна негода, що забрала батьків і прокручувалась сотні разів у моій уяві, мов доброякісний касовий фільм жахів, що не випаровувався з голови ще довго після перегляду) Гоша привозив мене сюди і чекав… А я тим часом вимітала пилюку, що накопичувалась дивним чином на меблях, хоч мені здавалось, що в порожніх оселях ій взятися нізвідки, знімала зі стелі чудернацькі плетива павутини, вкотре перебирала вицвілі від невжитку речі, дорогі моєму серцю і пам’яті… На зачатку наших тривалих відвідин Гоша поривався мені допомогти, аби прискорити процес, та я тактовно його спиняла – не хотіла, аби хтось сторонній втручався в те єдине, що належало суто мені, в «святая святих», де ніхто крім мене не мав права вступити. Навіть Максову пропозицію винайняти прибиральницю, котра приводила б тут все до ладу, я рішуче відхилила – важко було уявити, аби до всього, що напувало моє серце теплими споминами, торкався хтось чужий…

Цього разу я нервувала –

вперше за роки нашого співіснування Макс просив мене залишитися вдома… Він був збентежений, дратівливий, і той стан не був йому притаманний… Зазвичай зосереджений, малослівний, він часом нагадував бездоганну машину, механізм, що не має права дати збій… Послаблялися коліщатка лишень уночі, у ліжку, коли я тулилася до нього і віддавала все існуюче у світі тепло, аби якось його відігріти…

Ми були різними, як два полюси, і всі його друзі врочили швидке розлучення, а іхні дружини вважали мене пришелепкуватою через відсутність жаги до діамантів і світських збіговиськ… Та попри все Макс, здавалося, мене любив – такою, як є, задумливою і дивною, ні на кого не схожою, наче вихопилась випадково у реальність з невідомого нікому потойбіччя… Він звик відвідувати товариство сам – не тому, що вухо тяли насмішкуваті репліки поза спиною і доводилось соромитись за мене перед «вишуканою» богемною публікою, ні… Він знав, що після тих осоружних вилазок «у світ» я почуватимусь пригніченою і розчавленою, наче виноградний жмих, з якого витиснули до краплі всі соки… Він знав і те, що нікого ріднішого за нього, у мене на світі нема…

Проте того дня він, як ніколи, просив мене зостатися… І оте прохання, як і його очі, в котрих з’явилася невідь звідки непритаманна йому безпомічність («… Максе, в тебе неприємності?.. Що трапилось?.. Ти не схожий на себе… Я не можу не іхати, ти ж бо добре знаєш, який сьогодні день…» – «… Я знаю… Пусте… Все налагодиться… Я просто хотів побути сьогодні з тобою…»), бриніло у вухах, як церковний дзвін, котрий не вщухає на слуху ще довго по тому, як припиняється калатання. І тому, хлюпнувшись на прохолодне шкіряне сидіння поруч водія, не спроможна позбавитися незрозумілоі тривоги, я відповіла: «Ні, братчику, на цвинтар поідемо наступного разу».

Вкрай здивований Гоша вперся у мене телячим поглядом і перепитав: «То куди ж тоді?»

Я перелущувала нервовими пальцями клавіатуру подарованоі нещодавно «VERTU». Макс відмовчувався, а домашня покоівка Ліза – простяцьке і щире дівча, не менш вірне ніж Гоша – прощебетала, звітуючись, в слухавку:

– Ні, Даро, вашого чоловіка вдома нема… А так усе гаразд… На вечерю – полуничний мус. Ваш улюблений….

Гоша очікував розпоряджень, а мені у скронях стугоніло: «Макс хотів побути зі мною… У нього негаразди… Не варто було його залишати сам на сам…»

Я звикла до чоловікових відлучень, коротких і тривалих, запланованих і несподіваних, як і до усвідомлення того, що наші світи, як і світосприйняття загалом, кардинально різні, і єдиний полюс перетину – це домашній спокій та добробут. Та його відсутність саме сьогодні чомусь вперто дошкуляла, і я, вишуковуючи в телефонному нотатнику нові й нові номери приятелів та колег по роботі, поступово втрачала рівновагу:

– Олексо, доброго вечора… Макс випадково не у вас?.. Вибачте… До зустрічі…

– Броніславе Всеволодовичу, ви часом не знаєте, де шукати Макса?.. Прошу?.. Ні, нічого не трапилось, просто…

– Корнеліє Олександрівно, вибачте за недоречний дзвінок, проте я не можу знайти Макса… У його робочому плані не були часом зазначені ділові зустрічі?.. Так-так. Я знаю, що сьогодні вихідний…

– Сьомо, Макс часом не з тобою?… Та ні, він просто не бере слухавку… А ти не знаєш, що запроблеми в нього на роботі?.. Ало! Я погано тебе чую… Ти, як завжди, за містом, чи що?… Ага, розважаєш гостей… Кажеш, що нема таких проблем, з якими він би не упорався?.. Гаразд… Бувай…

Вщент розгубившись, я метикувала, куди ж насправді іхати, і коли Гоша завів двигун, провокуючи тим самим хутчіше прийняти бодай якесь рішення, план визрів блискавично:

– Гошо, братчику, відвези но мене у офіс…

…Максовий сталевий «Land krauzer» притулився попід службовим входом у модерну склобетонну будівлю, в котрій винаймати офіс було рівнозначно тому, аби мати на руці колекційний «ROLEX», що автоматично замінювало візитівку. У вікнах – суцільна темінь, наче все вимерло, крім кількох тьмяних вогників, що де-не-де видавали присутність надто старанних маклерів чи менеджерів, котрі прагнули стрімкого кар’єрного зросту і нехтували заради роботи вихідними. У Максовому вікні так само струменіло ледь помітне з вулиці світло.