Русичі
Шрифт:
А на тому боці воріт уже чувся глухуватий збуджений гамір, кілька важких ударів гахнуло у неподатливу перешкоду. Та навіть не здригнулися від того важкі колоди. Міцні і надійні ворота надтисьменської кріпості. Міцні і надійні…
24
Пригнувшись до кінської гриви і ніби злившись воєдино із низькорослим міцним скакуном, вершник мчав щодуху. Час від часу сліпуче зблискували з-під копит іскри. Нічна темінь надійно боронила вершника від ворожого ока, лише глухий стукіт копит видавав
Той ще ледь чутний стукіт і змусив Влада насторожитися.
— Стій! — неголосним наказом спинив загін. Хоч і знав, що міг то бути вістець від Борича, висланого уперед на чолі дозору, але осторога ще нікому не завадила. Якусь хвилю чулася за спиною Влада збуджена сутолока — задні коні натикалися з розгону на передніх, дибилися від несподіванки, нервово схрапували. Відтак той гамір вщух. Годі було розгледіти тепер у густій смолянистій тіні велетнів-буків, що навісили над путівцем широке віття, збройний загін у дві сотні верхівців.
Тож воїн, який став причиною непередбаченої зупинки, ледь не врізався на певному скаку у збройні шеренги. Лише в останню мить погляд його розрізнив поперед себе тьмяні виблиски криці, і зразу ж вершник рвучко шарпнув повід, звівши коня на диби.
— Там… — мовив, пожадливо хапаючи ротом повітря. — Вої чужинські. При багатті гріються.
— Далеко? — спитав Влад. Навіть голос його змінився, задзвеніли у словах металеві тони, наче вже багато літ водив під своєю орудою вояцькі сотні.
— Та ні, зразу ж при Чорній скелі. Безпечні зовсім. Не остерігаються, ніби й справді господарями себе почувають.
— Ну що ж, подивимося, що то за господарі такі, — проказав задумливо Влад. — Наготуватися до бою! — повелів твердо, нараз шмагонув нагаєм скакуна і погнав його туди, де зачаїлася небезпека, вслухаючись з насолодою, як двигтить позаду земля від навального скоку двох сотень коней. — Вперед!
Холодний повів нічного вітру ледь не зривав з голови крисаню, розмітав поли чуги, куйовдив пасма довгого волосся. І здалося Владу, що не вітер то, а закарбована у пам’яті з дитячих літ шорстка долоня батькова остуджує йому розгарячене чоло.
Синьо світилася ніч, сивий густий туман сонною запоною оповивав землю. Здалося на мить Владу, що то димує над кріпостю пожарище, від якого доноситься терпкий запах тліну та безнадії.
Аж стрепенувся від того жахкого видива. Подумалося, що там, на стінах кріпості, вдень і вночі видивляють очі родаки з надтисьменського городища, сподіваються, що таки надійде довгождана підмога і визволить кріпость з облоги чужинецької.
Раптом зачув попереду непевний рух. Притримав коня, обмацуючи поглядом запнуту пасмами туману дорогу, химери пообічних дерев та чагарів, що тут і там витикалися з імли. І таки розгледів за кілька кроків перед собою вершника. Аж коли той заговорив, упізнав у розпливчатій постаті Борича.
— Тут вони, зразу ж за крутом, — майже пошепки мовив той не очікуючи запитань. — Поснули, здається…
— Веди, — так само стишено мовив Влад.
Коні повільно,
Хитливими тінями охоплювали Владові воїни вороже становище. Жодне найчутливіше вухо не вловило б жодного підозрілого звуку — ніби втратила здатність дзвеніти зброя, ніби гілляччя сухе і не плуталося по землі, ладне щомиті зрадити голосним хрускотом непевний крок. А тим часом горяни вже надійно оперезали міцним обручем поснулих чужинців, які, нічого не підозрюючи, спокійно і стомлено спочивали, тулячись поближче до багаття.
Влад дивився на поснулих ворогів і, на диво, не відчував до них ні зненависті, ні злоби, а швидше навіть жаль, бо за вчинене у придубинському поселенні кара чекала їх одна. Ось-ось голосний вигук підніме їх із землі, аби на рівних ногах, як належить воїнам, зустріти відплату. Коли вже готовий був віддати наказ, аби будили чужаків, спинив його охриплий від зачаєної ненависті голос Борича.
— Віддай їх мені, Владе… Хай солодким трунком помсти розрадять скорботу за родичами загиблими мої придубинці. Віддай їх нам!
Годі було не вдовольнити те напівбожевільне благання. Влад лиш ковзнув поглядом по мирно спочиваючих ворогах і поволі відійшов убік. Відтепер навіть всевладні боги не змогли б урятувати життя чужинцям.
Та враз ніч ожила. Від багаття почулося тоненьке ображене мурмотіння і раптом лунко скинувся безутішний дитячий плач.
— Дитинчатко моє золотеньке, — відізвався на той скрик тремкий, ніби висушений спекою жіночий голос. — Зголоднів, синочку… Зараз, зараз… — запоралася біля вогнища жіноча постать.
Скрик Борича розтяв напружену тишу, і воїни, охоплені ще за мить перед тим єдиним прагненням кривавої помсти, раптом радісно загомоніли.
— Цвіто! Ладо моя! — кинувся він вперед і, мов підтятий, впав на коліна перед жінкою, що нажахано, ще нічого не розуміючи, притискала до себе немовля. Відтак знеможено похилилася на груди мужеві та зайшлася непогамовним риданням, силуючись виповісти йому всі жалі та болі свої. Мовчав Борич, бо сльози та ридання — то справа жіноча, недостойна воїна. Лише незвично тремтіла важка долоня його, якою гладив лагідно і вспокійливо волосся дружини, виказуючи почування, вируючі у серці.
Німували, ховаючи долу очі, мужі. А перед ними радістю і болем, риданням та сміхом ніби відроджувалося із безвісті саме життя. І було воно сонячне й скорботне, ніжне і жорстоке, як і та виповнена зловіщою синявою ніч, як вік той, у червонястих зблисках крові та пожарищ, як вічність.
Аж по довгому часі Борич відхилив від себе дружину і підвівся з колін. Скинув поглядом на мужів, які обступили важкою хитливою стіною пригасле багаття. Навіть відблиску того тепла, що розтопило щойно звичну суворість, не можна було віднайти на його обличчі.