Шрифт:
Брати Капранови Щоденник моєї секретарки
— Ні, ну ти тільки подивися на це! — Сапула влетіла до мого кабінету, гнівно вимахуючи в повітрі якимись паперами. Очі її метали блискавки, тонкі шпильки брутально врізались у килим, вузька спідниця натягувалася на стегнах, як барабан. Було зрозуміло — моя заступниця вийшла на стежку війни.
— Катрусю,
— Ах, до фактів? — вона з розмаху шваркнула об стіл своєю ношею. — От тобі факти! Подивися, що вона робить!
Я й справді подивився. На столі лежав журнал передачі зміни, що в ньому секретарки записували важливі справи — аби інформація не загубилася у безкінечній вервиці телефонних розмов, факсів, вихідних, відгулів та замін. Від серця одразу ж відлягло — значить нічого кримінального не трапилося.
— Подивися-подивися! — наполягала Сапула.
Я зміряв її поглядом і без зайвих слів відкрив журнал. З жінками у таких випадках краще не сперечатися.
Сторінки щільно вкривали записи — різними ручками, різними почерками, адже секретарки працюють позмінно. Все як і годиться — дата, справа, кого спитати, кому передати. Нічого особливого.
— Ну?
— Що ну?! — уточнив я.
— Тобі повилазило? — Катьчин наманікюрений ніготь, що за гостротою та розміром позмагався б із пазурами якого-небудь шуліки, підважив кілька сторінок, а потім встромився в одну з них, немовби у тіло жертви.
Я опустив очі. Запис у графі «Коментар» тут був довшим за інші. Певно, в ньому й містилася крамола. Гаразд, почитаємо.
«Сергій Миколайович запропонував мені яблуко. Я відмовилася. Думаю, що ми іще не в тих стосунках, коли можна отак от просто запропонувати мені яблуко…»
— Це що таке?
— Те, що бачиш!
Я гмикнув. Цікаво. Літери акуратні, хоч і дещо дитячі, як у всієї теперішньої молоді. Але без явних помилок, що вже зовсім не схоже на молодь. Навіть із комами там, де треба. Хто ж із секретарок зумів так написати?
Сапула немовби почула мої думки.
— От-от! Це вона! Твоя!
— Яка моя?!
— Хмаринка! Твоя улюблена!
— Ти що, ревнуєш? — посміхнувся я.
— Іще не вистачало! До кого? До цієї шмакодявки? Навіть не думай! Ти краще почитай, що вона пише у службовому документі!
Криваво-яскравий ніготь підчепив чергову порцію сторінок. В очі трапив величенький запис акуратним почерком.
«Сьогодні знову вдягла бабусине намисто. І Катерина Петрівна до мене цілий день не чіплялася. Навіть не підходила ні разу. Значить я правильно помітила — це намисто відганяє Катерину Петрівну. Треба іще раз спробувати».
Я знову посміхнувся. Дійсно прикольно — захищатися від Сапули за допомогою бабусиного намиста. Такий собі оберіг від начальства. Щось у цьому є.
— Що тебе так розвеселило?
— Намисто, яке тебе відганяє.
— Дуже смішно!
— А що? Треба й собі спробувати. Може, допоможе проти
Сапула закипіла. Очі її зіщулились, а голос набув металевих ноток:
— Ти дожартуєшся! Вона сьогодні пише всяку дурість, а завтра почне писати, хто був і що сказав! І передавати куди не треба!
Тепер зрозуміло. Моя заступниця почала чергову війну з секретаркою. За все люблю Катьку: і ділова, і роботяща, і на вигляд гарна. Однак має невеличкий недолік — не любить наших секретарок. Їсть поїдом, а тільки випаде можливість — одразу на убій. Через це жодна з них не протрималася більше як півроку. А зараз, значить, прийшла черга й Хмаринки.
Взагалі-то за паспортом вона — Марина — але що то за ім’я? На вулиці палицею кинь, двох Марин приб’єш. Ви не помічали, що імена у нас ідуть якимись хвилями? В моєму поколінні хлопці усі були Сергіями, у тому числі ваш покірний слуга. «Що ні рожа, то Сірожа» — казали гострослови. А дівчата — суцільні Свєти та Олени. Через покоління косяком пішли Марини та Христини. Але особисто я люблю різноманіття. І тому, як можу, борюся з подібною модою — вигадую прізвиська. Цій, наприклад, одразу приліпив — Хмаринка. Маринка-Хмаринка, бо така собі легка, майже невагома, і очі блакитні, як небо. Нормальна, до речі, дівчина: мало того що уважна, то ще й, виявляється, пише без помилок — а це просто-таки рідкість у наш час.
— Катю, ти перебільшуєш. Воно ж дитя зовсім! Що там такого крамольного написала? Про намисто? Не будеш весь час гризти дівчат — і вони від тебе не шукатимуть оберегів.
— Це я гризу? — Сапула обурено розвела руками. — Ти диви! Я їх гризу! Не ти їх розбещуєш, так що на голову вилазять, а я, виявляється, їх гризу?
Теж логічно. Принаймні з жіночої точки зору.
— Катрусю, давай не будемо! Ти просто образилася на Хмаринку за це намисто, яке оберіг проти тебе. Скажи чесно, — запропонував я.
— Брехня. Я всього лише хочу елементарного порядку в офісі.
— Ти всього лише не любиш моїх секретарок.
Сапула агресивно звела брови вгору:
— А за що, скажи, будь ласка, я маю їх любити?
Жінки вміють ставити питання руба. А й правда, за що Катя повинна її любити? Я — інша справа. Чоловіки завжди поблажливі до молодих дівчат. Навіть коли не мають до них конкретних пропозицій.
Я закрив журнал передачі зміни:
— Давай зробимо так: я реквізую цей доказ, а ти їй скажи, щоб завела новий журнал і більше нічого стороннього туди не писала.
— Іще повчи! Я вже давно сказала все, що треба. І записи про справи за два тижні також звеліла перенести. Теж мені, вчитель знайшовся. Я, між іншим, недарма тут хліб їм.
— Ну що ти! — я погладив її по крутому стегну, демонструючи, що ціную і люблю. Бо й справді ціную і люблю. — До речі, якщо це намисто їй справді помагає, чому вона постійно його не носить, га?
— Дурний ти, — Сапула трохи розтанула чи то вихлюпнувши емоції, чи від знаків моєї уваги. — Яка жінка двічі поспіль вдягне одну й ту саму прикрасу?