Серце Змії
Шрифт:
Минуло двадцять годин. У галереї з’явилися Тей і Карі; ледь живі від утоми, вони несли стрічки зоряних карт, що відображали увесь шлях «Теллура» від Сонця до місця зустрічі. Чужі заспішили ще більше. Фотомагнітні стрічки пам’ятних машин землян записували розміщення незнайомих зір, позначені невідомими знаками відстані, астрофізичні дані, шляхи обох білих кораблів, що перехрещувалися складними зигзагами. Все це мало було бути потім розшифровано за приготованими заздалегідь чужими таблицями пояснень.
І, нарешті, люди не втрималися від радісних вигуків. Спочатку біля одної, потім біля другої, третьої, четвертої, п’ятої зірки на екрані з’явилися збільшені кружки, в яких закрутилися планети.
Зображення
З’ясувати це людям Землі не вдалося, але у них в руках були безцінні відомості про шляхи, що вели до цих населених світів, віддалених на багато сотень парсеків від місця зустрічі зорельотів.
Час було розлучатися.
Екіпажі обох кораблів вишикувалися один перед одним за прозорою стіною. Блідо-бронзові люди Землі і сірошкірі люди фторової планети, назва якої лишилася неясною землянам. Вони обмінювалися ласкавими й сумними жестами, посмішками і навзаєм зрозумілими поглядами розумних, уважних очей.
Небувало гостра туга опанувала людьми «Теллура». Навіть відліт із Землі, з тим щоб повернутися сім віків потому, не видавався такою болюче незворотною утратою. Неможна було примиритися з усвідомленням, що ще декілька хвилин — і ці вродливі, дивні і добрі люди назавжди зникнуть в космічних безоднях, у своєму самотньому й безнадійному пошуку рідного за природою мислячого життя.
Можливо, лише тепер астрольотчики повністю, всім єством зрозуміли, що найважливіше в усіх пошуках, прагненнях, мріях і боротьбі — це людина. Для будь-якої цивілізації, будь-якої зорі, цілої Галактики і всього безмежного Всесвіту головне — це людина, її розум, почуття, сила, краса, її життя!
У щасті, збереженні, розвитку людини — головне завдання неосяжного майбутнього, після перемоги над Серцем Змії, після безумного, темного і злобного марнотратства життєвої енергії в низькоорганізованих людських спільнотах.
Людина — це єдина сила в космосі, яка може діяти розумно і, долаючи найстрахітливіші перешкоди, йти до доцільного і всебічного облаштування світу, тобто до краси осмисленого і могутнього життя, повного щедрих і яскравих почуттів.
Командир чужих зробив якийсь знак. Відразу ж молода жінка, яка демонструвала красу мешканців фторової планети, рвонулась у бік, де стояла Афра. Широко розкинувши руки, вона притиснулася до перегородки в прагненні обняти прекрасну жінку Землі. Афра, не помічаючи сліз, що котилися по щоках, розпласталася на прозорій стіні, як полонена пташка, що б’ється об скло. Світло в чужих згасло, і почорніле скло стало безоднею, в якій потонули всі поривання землян.
Мут Анг наказав увімкнути земне освітлення, але галерея по той бік перегородки виявилася порожньою.
— Зовнішня група, вдягнути скафандри для від’єднання галереї! — владно увірвався в тужне мовчання голос Мут Анга. — Механіки — до двигунів, астронавігатор — у пост управління! Всім приготуватися до відльоту!
Люди розійшлися з галереї. Винесли прилади. Лише Афра, освітлена тьмяним світлом з відкритого бортового
— Афро, ми зачиняємо люк! — покликав її Тей Ерон звідкись із глибини корабля. — Хочеться прослідкувати за їх відльотом.
Молода жінка раптом отямилася і з криком: «Стійте! Тей, стійте!» — побігла до командира. Здивований помічник стояв спантеличений, проте Афра повернулася дуже швидко. Поряд з нею біг Мут Анг.
— Тей, прожектор у галерею! Викличте техніків, екран установіть назад! — розпоряджався на бігу командир.
Люди заспішили, мов при аварії. Сильний промінь пробився углиб галереї і заблимав з тими самими інтервалами, що й промінь локатора «Теллура» у першу мить зустрічі кораблів. Чужі, перервавши роботи, з’явилися у галереї. Земляни запалили блакитне світло «430». Тремтячи, Афра схилилася над малювальною дошкою, що відображала на екрані поспішні замальовки біолога. Подвійні спіральні ланцюжки механізмів спадковості мали бути загалом однаковими у земних і фторових людей. Зобразивши їх, Афра намалювала діаграму обміну речовин у людському організмі, котра зводилася до однакового перетворення променистої енергії зоряних світил, здобутої через рослини. Молода жінка озирнулася на непорушні сірі постаті і навхрест перекреслила атом фтору з його дев’ятьма електронами, поставивши замість нього кисень.
Чужі здригнулися. Командир виступив наперед і впритул наблизив обличчя до прозорої перегородки, вдивляючись величезними очима в незугарні креслення Афри. І раптом підняв над чолом зчеплені в пальцях руки й низько схилився перед жінкою Землі.
Вони зрозуміли те, що лише натяком в останню мить розставання народилося в мозку Афри і, викликане тугою розлуки, насмілилось вирватися. Афра думала про зміну, зухвалу заміну хімічних перетворень, що приводили в дію увесь величезної складності організм людини. Шляхом впливу на механізм спадковості замінити фторовий обмін речовин на кисневий! Зберегти всі особливості, всю спадковість фторових людей, але примусити їх тіла працювати на іншій енергетичній основі. Це гігантське завдання було ще таким далеким від можливості свого здійснення, що навіть сім століть розлуки «Теллура» з Землею, століть безперервного наростання успіхів науки, навряд чи набагато наблизять його вирішення.
Але як безмежно багато можуть зробити об’єднані зусилля обох планет! Якщо ж до них приєднаються й інші мислячі побратими… фторове людство не пройде безслідною тінню, що загубиться в глибинах Всесвіту.
Коли люди різних планет з незліченних зір і галактик неминуче поєднаються в космосі, сірошкірі мешканці фторової планети, можливо, не будуть ізгоями через щонайрідкіснішу випадковість будови своїх тіл.
І, можливо, туга неминучої розлуки і утрати була перебільшеною? Недоступно далекі за будовою своїх планет і тіл, фторові люди і люди Землі схожі в житті і вже зовсім близькі в розумі й почуттях. Афрі, яка дивилася у величезні розкосі очі командира білого зорельота, здавалося, що все це вона прочитала у них. Чи це було лише відображенням її власних думок?
Та чужі, вочевидь, володіли тією ж вірою в могутність людського розуму, що була властива людям Землі. Ось чому навіть боязка іскра надії, висловлена жінкою-біологом, так багато означала для них, що їх вітальні жести більше не скидалися на знак прощання, а ясно свідчили про майбутні зустрічі.
Обидва зорельоти повільно розходилися, побоюючись пошкодити один одного силою своїх допоміжних моторів. Білий корабель на хвилину раніше окутався хмарою сліпучого полум’я, за яким, коли воно згасло, не виявилося нічого, крім пітьми космосу.