Штефан Славич
Шрифт:
А сама як подивиться на Штефана, як найдуться єї чорні очі з його очима, як почервоніє - трохи що їй пугар з вином не бриз з білесеньких єї ручок. Я усе видів, та лиш мовчав.
Повечеряли ми красно, подякували богу небесному, попрощалися зо старими та й пішли по кватирах. Штефан нічо до мене дорогою не говорив. Дома я його розібрав, поклав спати, а сам узявся мундир чесати та зброю утирати; далі покутав і я, помоливсь богу та й ляг собі. Трудний був, так зараз і заснув.
Але пробудився уночі - Штефана нема на постелі;
– Господи святий! Братику мій, а се ти чо?
Він лиш махнув рукою, пообтирався та й мовчить. А сам блідий-блідий!
Я сів коло його:
– Братику, Штефаночку, не скажеш ти мені, що тобі є? Чи в тебе що не болить, любий?
– Болить в мене серденько,- став він промовляти,- та хто мені порадить?
– Братику мій як рідний,- став я казати,- ти полюбив Зоїцу? Скажи мені!
– Полюбив,- каже, а сам сумує.
– Камрате мій нещасливий,- став я жалувати,- ліпше би було, щоб ти своє серце розрадив. Таже ти жовнір: що може з твого вірного кохання бути? Розважайся, братику, якомога.
– Або ж я годен серденько впинити? Вона, все вона мені лиш на гадці, вона перед очима, вона - куда гляну.
Що я вже не намовлявся, що я вже не нарадився - так дарма. Я нарешті вже рад був, що його затягнув у хату, бо би був ще захворував, серце моє.
На другий день встали ми дуже раненько, навіть і не снідали…
– Братику,- каже Штефан,- іди, іди та кажи їй, що я гину; іди, брате!
Я і пішов. Манолі стогнав на постелі, а я буцімто прийшов його відвідати.
Попосидів трохи та й хочу йти. Силували на снідання, але я подякував красно; виходжу - а стара гримнула на дочку:
– Чому,- каже,- не випровадиш пана вояка?
От і вийшла за мною.
– А чому,- каже потихоньку,- чому не прийшов ваш товариш з вами, га?
– А я знаю, чому ти з ним таке поробила, що він навіть і встати не може, не то що?
– Вайльо!
– бідкає дівчина, а сама нібито й журиться, а ніби й весела.
– Дурно й вайкатись, зіронько моя: хлопець пропав!
– Любчику мій!
– жалує вона.
– А правда оце, що ти тепер казала?
– став я заходити.
– Ох, правда,- каже,- правда!
– Зоїцо!
– кричить мати з хати.
– Скажіть, що я його люблю, що я його любитиму до самої смерті.
– А побачити його не хочеш?
– питаю.
– У нашім садочку, по опівночі!
– та й стрибнула в хату, мов ясочка...
Штефан мало мене не задушив, обіймаючи, як я йому розповів, що було.
– А чи не дуриш ти мене лиш?
– усе питав та допитував.
– Або я тебе багато дурив?
– кажу я, ніби сердитий.
Він так і рад!
Ледве-не-ледве дочекали вечора.
– Ходи вечеряти,- кличу.
Але де ж там!
– йому вечеря в голові? Таке прибирається, та зачісує, та в дзеркальці призирається!
–
Я аж качаюся зо сміху:
– Та цур тобі! Ще й сонце гаразд не зайшло, а вона казала в опівночі приходити.
Ваги-переваги діждали ми тої опівночі - пішли.
Біля єї хати був красний великий сад: усе яблоні, та вишні, та сливи. Попід паркан калина понадвисала.
Я став під парканом, мов шельвах, а Штефан перелетів у садок - сказано: до своєї милої. Тут і обнялись.
– Серце, серденько!
– Раю мій, покою!
Тільки й бесіди в їх було.
– Ох, Штефаночку, ти милий мій, а не покинеш ти мене?
– прощебетала вона нарешті, склонивши голівку свою, мов рожеву квіточку, на Штефанові груди.
– Зоре моя ясна, світе мій рожевий, як ти можеш мене оце питати? Не питай, душко, не рви мого серця, бо я ще хочу жити, я ще хочу з тобою нажитися!
Вона зомліла.
– Бери, вийми,- каже,- мою душу!.. Козаче мій, місяцю мій, соколе мій!
Знов обнялися, знов мовчали. А калина укривала їх широким своїм листом.
Стало далі зоріти.
– Штефаночку мій, голубе, а як ти підеш відси,- мене поховають! Не годна я без тебе жити.
І знов, як чічка, йому до серденька.
– Сонце моє, маю мій,- став він гудіти, як голубчик.- Або ж то з Турди сюда далеко! Я можу бути в тебе щотиждень.
– Щотиждень, щотиждень!
– стала вона плакати,- а я й години без тебе не можу бути!
– Що ж маю робити, ясочко моя принебесная, коли я вже такий нещасливий на сьому світі.
А сам заплакав, як мала дитина.
З хати щось рипнуло... Поцілувались - розлетілись. Тільки того й щастя було...
Штефан дома не лягав уже спати і мене не пускав: говорить, щебече.
– Та бо чому ти сьогодня якийсь такий неговіркий, Юрійку?
– в одно мене питає.
А я говорю з ним, як звичайно.
– Юрійку, братчику, який же я щасливий!
– ти не знаєш; говори-бо, Юрійку!
– Таже я говорю, братчику; чого з мене хочеш?
– Хочу, щоб ти поділився зо мною моїм щастєм. Я, братчику, такого щастя ще й не зазнав на світі!
«Гай, гай!
– думаю собі.- Чи ж довго триває тото наше щастє? От що побачиш його, а тут крикнуть: «Марш!» - уже й по щастю, уже й по долі».
Так я собі тогді думав, а це й справді так було. Штефан дожидає вечора, як бога, аж тут приходить післанець від капрала:
– Збирайтеся якнайборше, мусимо вертати до компанії,- розказ прийшов.
Вернули.
В Турді - як у Турді. Камрати привітали нас щиро, сердечне - сказано: камрати. Капітан сварив-сварив на капрала, чому так припізнився, та й повіявся у цукорню, де собі горівочки здорово все потягав, а ми знов своє діло пазили, аби, як тот казав, світ не без нас. Лиш Штефан мій дуже засумував - таки так засумував, що я вже побоювався, аби не пішов до шпиталю.