Шрифт:
І
З моря джигітували солоні вітри. Мчались степом і зникали в Закаспії.
…Північний Кавказ…
Над станицею мовчали недосяжні голубі верхів'я. Дрижали
Іще проходив невідомий синій листопад. Плентався по садках, по городах, заходив під стріхи й відходив за вітрами, такий же невідомий, невідгаданий і мовчазний.
Ще огнище не погасло – догоряло, і обличчя Вадимові ходило в перельотах тіней.
Будинок вилюднявся, розходились: двоє-троє залишилось.
В стіну глухо входили цвяхи.
Прибивали, мабуть, гірлянди.
Скоро підуть і ці.
Пізно.
Ніч.
Коли Зиммель пішов, оддзвенів шпорами, Марія лукаво спитала:
– А все-таки й тобі журно?
Вадим сказав:
– Звичайно, журно. Але… ти мене розумієш…
Вадим сухо й гостро дивився на вугіль. Зрідка налітав вітер, з-під папахи виривалось волосся й падало йому на тьмяний лоб.
Марія здавила руками голову й глухо говорила:
– Так, Вадиме, тоска. Будні приймаю і серцем, і розумом. Але все-таки – тоска. Це те, коли покидаєш позиції й непевний,
Мовчав.
Марія знітилась на колодці – крапка. Зелений вугіль і в огнищі, і в її зіницях. Теж у шинелі.
Кажуть: «останній з могікан». Правда: женщини революції пішли плодити дітей. Тільки Марія й небагато не пішли.
Будемо слухати солоні вітри, коли мовчазно йде на схід синій листопад.
Говорили ще про Зиммеля, про нрави сучасности й говорили про комуну.
Вадим – комісар бригади, Марія – крапка, вночі: вона надто знітилась, і політком.
Марія ще говорила глухо:
– Ну да – певний, і ну да – непевний, бо інакше шукала б іншої правди. Тут тоска.
Вадим:
– Ти нагадуєш мені жабу з геологічної революції, що мала голову з аршин.
…По станичних заулках бродили червоноармійці. І знову по станичних заулках джигітував солоний вітер.
Прямо – широка церква проколола хрестом мовчазне небо.
Біля Марії лежав стос запашної сосни (гірлянди робити) і гірські трави: Зиммель привіз.
Невідомо, чий запах – сосни, гірських трав чи то пахтить синій листопад.
Проте, може, то Кавказ, може, гірські аули, а може, солоні вітри.