Соляріс
Шрифт:
— Це може призвести до прикрих наслідків,— зауважив я.— Порушення Конвенції Чотирьох і ООН.
— Кельвін… не прикидайся. Адже тепер це вже не має аніякісінського значення. Гібарян метрвий.
— Ага, Сарторіус хоче звалити все на нього?
— Не знаю. Ми з ним про це не говорили. Та й, зрештою, це не так важно. Оскільки «гості» завжди з’являються саме в ту мить, коли ми прокидаємося, то це, на думку Сарторіуса, дає підставу зробити висновок, що Океан витягує з нас рецепт для своїх витворів під час нашого сну. Мабуть, він гадає, що найважливіший наш стан — саме сон. Тому
— У який спосіб? Поштою?
— Жарти пошлеш йому сам, окремо. Цей пучок променів ми промодулюємо біострумами мозку когось із нас.
У голові в мене раптом проясніло.
— Ага,— сказав я.— І цей хтось — я, так?
— Так. Він мав на увазі саме тебе.
— Красненько дякую.
— Що ти на це скажеш?
Я нічого не відповів. Снаут мовчки глянув на Гері, яка поринула в читання, а відтак перевів погляд на моє обличчя. Я відчув, що блідну, але нічого не зміг з собою вдіяти.
— Ну як?..— запитав він.
Я знизав плечима.
— Ці рентгенівські проповіді про досконалість людини я вважаю блазенством. І ти теж. Може, ні?
— Так?
— Так.
— Дуже добре,— сказав Снаут і всміхнувся, немовби я виправдав його сподівання.— Отже, ти проти цього наміру Сарторіуса?
Я ще не розумів, як це сталось, але в його погляді прочитав, що він загнав мене туди, куди хотів. Я мовчав, бо що тут можна було сказати?
— Чудово,— мовив він.— Є ще один проект. Перемонтувати апарат Роше.
— Анігілятор?
— Так. Сарторіус уже зробив попередні розрахунки. Це цілком реально. І навіть не потрібна буде велика потужність. Апарат працюватиме цілодобово, необмежений час, створюючи антиполе.
— Стри… стривай! Як ти це собі уявляєш?!
— Дуже просто. Це буде нейтринне антиполе. Звичайна матерія залишається без змін. Знищенню підлягають тільки… нейтринні системи. Розумієш?
Снаут задоволено посміхнувся. Я сидів приголомшений. За хвилину він перестав посміхатися, пильно глянув на мене, наморщивши лоба, й чекав.
— Отже, перший проект — «Думка» — ми відкидаємо. А другий? Сарторіус уже над ним працює. Назвемо його «Свобода».
Я на мить заплющив очі. І раптом у мене сяйнув здогад: Снаут — не фізик; Сарторіус вимкнув або розбив відеофон. Та це ж чудово!
— Я назвав би його інакше — «Бійня»…— неквапливо проказав я.
— Ти теж не святий. Хіба ні? Тепер усе буде зовсім інакше. Ніяких «гостей», ніяких створінь F — нічого. Уже в ту мить, коли почнеться матеріалізація, настане розпад.
— Це непорозуміння,— усміхнувсь я, похитавши головою. Я був певен, що моя усмішка цілком природна.— йдеться не про докори сумління, а тільки про інстинкт самозбереження. Я не хочу вмирати, Снаут.
— Що?!.
Снаут вражено й підозріло дивився на мене. Я витяг з кишені зім’ятого папірця з формулами.
— Я теж думав про це. Ти що, здивований? Адже я перший висунув нейтринну гіпотезу. Хіба неправда? Дивись. Антиполе можна збудити. Для звичайної матерії воно безпечне. Це правда. Але в ту мить, коли настає дестабілізація, коли нейтринна структура розпадається, вивільнюється надлишок енергії зв’язку.
— Що ти кажеш!.. Але ж… Сарторіус мав усе те врахувати…
— Не обов’язково,— заперечив я, лукаво усміхнувшись.— Бачиш, справа в тому, що Сарторіус належить до школи Фрезера і Кайоллі. Згідно з їхньою теорією, вся енергія зв’язку в момент розпаду вивільнюється у вигляді світлового випромінювання. Це був би просто сліпучий спалах, не зовсім, може, безпечний, але й не руйнівний. Є, однак, й інші гіпотези, інші теорії нейтринного поля. За Кайятом, Аваловим, за Сіоною, спектр випромінювання значно ширший, а максимум припадає на жорстке гамма-випромінювання. Добре, що Сарторіус вірить своїм учителям і їхнім теоріям, проте є й інші теорії, Снаут. І знаєш, що я тобі скажу?..— спроквола мовив я, бачачи, що мої слова справляють на нього враження.— Треба взяти до уваги й Океан. Якщо вже він зробив те, що зробив, то, мабуть, застосував оптимальний метод. Інакше кажучи, його дії, як мені здається, є аргументом на користь тієї, другої школи — противників Сарторіуса.
— Покажи мені цього папірця, Кельвін…
Я подав йому аркушик. Снаут нахилив голову, намагаючись розібрати мої закарлючки.
— Що це таке?— показав він пальцем.
Я взяв у нього папірець.
— Це? Тензор трансмутації поля.
— Дай мені ці розрахунки.
— Навіщо?— запитав я, хоча знав, що він відповість.
— Треба показати їх Сарторіусові.
— Як хочеш,— байдуже відповів я.— Можеш узяти. Тільки май на увазі, що експериментально цього ніхто не перевіряв. Такі структури нам іще не відомі. Сарторіус вірить у Фрезера, а я розраховував за Сіоною. Він скаже, що я не фізик, і Сіона теж. Принаймні в його розумінні. Та це питання дискусійне. А мене не влаштовує дискусія, внаслідок якої я можу випаруватися для більшої слави Сарторіуса. Тебе я можу переконати, а його — ні. Навіть і не намагатимусь.
— Що ж ти хочеш зробити?.. Він працює над цим,— безбарвним голосом промовив Снаут, згорбившись весь і аж наче зів’явши.
Я не знав, чи можу розраховувати на його довір’я, але мені було вже однаково.
— Те, що робить людина, яку хочуть убити,— тихо відповів я.
— Спробую з ним зв’язатися. Може, він думає про якісь застережні заходи,— буркнув Снаут і підвів на мене очі:—Слухай, а якщо все-таки… Той перший проект, га? Сарторіус погодиться. Напевно. Тут… принаймні є… якийсь шанс…
— Ти в це віриш?
— Ні,— відповів він, не вагаючись ні секунди.— Але… це не зашкодить…
Я не хотів надто швидко погоджуватись,— адже саме це мені й було треба: Снаут ставав моїм спільником. Тепер ми могли разом зволікати цю гру.
— Треба подумати,— сказав я.
— Ну, я піду,— буркнув Снаут.
Коли він підводився з крісла, у нього затріщали суглоби.
— Хоч енцефалограму ти дозволиш собі зробити?— запитав він, потираючи пальцем фартух, наче хотів витерти на ньому невидиму пляму.