Сьомий хрест
Шрифт:
Стоячи, вона дивилась, як він п’є каву. Він був цілком спокійний. Молода жінка пішла вперед, відімкнула вхідні двері і, провівши Георга, знову піднялася нагору. Ідучи сходами і потім до кухні, вона запитувала себе: «Чи не сказати йому, що я догадуюся про його таємницю. Та навіщо? Це його тільки стривожить».
Вона обполоснула його чашку. Двері до кухні відчинились, і на порозі з’явилася загорнута у ковдру
— Ти дурна, Маріє, ти ж його ніколи більше не побачиш, в цьому я тобі присягаюся. Знайшла собі кавалера, нічого не скажеш! Ти що, зовсім здуріла? Адже ти його ще не знала, коли надвечір виходила з дому. Чи вже знала? Що? Язика проковтнула?
Молода жінка неквапливо відійшла від раковини; її сяючі очі зупинилися на обличчі старої, яка, щось бурмочучи, знітилася. Цілком заглибившись у свої думки, молода жінка дивилася вниз із спокійною, гордою усмішкою на губах. То була її хвилина! Але свідком була тільки стара, що тремтіла від холоду й досади і одразу ж повернулася до свого теплого ліжка. «Погано було б мені без пальта Беллоні», — думав Георг, що йшов, нахиливши голову, вздовж залізничної колії.
Сильний дощ шмагав його по обличчю. Нарешті будинки відступили назад. Смуги дощу густою сіткою закривали місто на другому березі річки. Під безкрайнім похмурим небом воно здавалося зовсім нереальним. Одне з тих міст, які ввижаються вві сні на час одного сновидіння, та й то зникають раніше. А проте воно вже існує дві тисячі років.
Георг вийшов на Кастельський міст. Вартовий гукнув його. Георг показав свій паспорт. Уже на мосту він усвідомив, що його серце б’ється цілком спокійно. Він міг би пройти ще хоч десять мостів з вартовими. Можна, виходить, і до цього звикнути. Зараз він відчував, що його серце загартоване проти страху та небезпек, але, мабуть, і проти щастя. Він пішов трохи повільніше, бо не хотів приходити на призначене місце ні на хвилину раніше. Подивившися на річку, він побачив буксирний пароплав «Вільгельміна». Його зелена ватерлінія відбивалася в воді. Пароплав стояв дуже близько від мосту, але, на жаль, не біля берега а коло баржі. Георга менше непокоїв вартовий на мосту, ніж те, як пройти через чуже судно. Та даремно він турбувався. Він ще не дійшов до пристані, як на борту «Вільгельміни» з’явився низенький чоловічок з круглою головою, майже
Його повне обличчя з широкими ніздрями й глибоко запалими оченятами хоч і не викликало великої симпатії до нього, але було, безперечно, обличчям чесної людини, що не боїться піти на великий риск.
Отже, в понеділок увечері сім дерев у Вестгофені порубали на дрова. Все сталося дуже швидко. Новий комендант почав виконувати свої обов’язки ще до того, як люди дізналися про його призначення. Це, певно, був чоловік, здатний навести порядок у таборі, де відбулися такі події.
Він не горлав, а говорив звичайним голосом. Але всі ми ясно розуміли, що за найменшу провину нас усіх перестріляють. Хрести він наказав негайно збити, вони були не в його стилі. Подейкували, що Фаренберг уже в понеділок виїхав до Майнца і пустив собі кулю в лоба. Але це тільки чутка. Та й на Фаренберга це не схоже. Можливо, тієї ночі хтось інший вкоротив собі віку у готелі «Фюрстенбергер гоф». Той, що заплутався в боргах або страждав від нещасного кохання. А Фаренберг, можливо, виплив деінде і має тепер ще більше влади.
Цього ми ще тоді не знали. Згодом відбулося стільки подій, що про все не можна було дізнатися. Ми, правда, думали, що пережити більше, ніж ми пережили, вже неможливо. Проте на волі ми зрозуміли, як багато випробувань чекало нас ще попереду.
Того вечора, коли вперше протопили в бараці дровами, що їх, як нам здавалося, нарубали з тих семи дерев, ми себе почували ближче до життя, ніж будь-коли пізніше, значно ближче, ніж усі, хто вважає себе живими.
Вартовий штурмовик перестав угадувати, як довго ще періщитиме дощ. Він зненацька обернувся, щоб піймати нас на чомусь забороненому. Він заричав і зараз же призначив кільком в’язням кару. А за десять хвилин ми вже лежали на своїх нарах. Загасла остання іскорка в грубці.
Ми всі думали про те, які ночі чекають тепер нас. Пронизливий осінній холод пролазив крізь ковдри, крізь наші сорочки, крізь шкіру. Ми відчували, як нещадно, можуть мордувати людину зовнішні сили, але ми відчували також, що в глибині її душі є щось таке, чого ніколи не можна ні зачепити, ні поранити.