Спалах

Винничук Юрій Павлович

Високо в небі спалахнула зірка, світло її пульсувало не повільніше биття мого серця. І тут я помітив, що й світляна баня пульсує в тому ж ритмі. Зірка і баня мов перегукувалися, і була їхня бесіда спокійною й, здається, не позбавленою змісту. Я миттю зібрався докупи, все тіло напружилось і являло собою чіткий, не розбитий на клани механізм, щез той страх, який загніздився було в душі, щезла примара невідомості, я сам пульсував, світився й перегукувався з зорею.

Оце і є та довго очікувана нагода, щоб розкрити таємницю. Обережно почав спускатися в напрямку загадкового сяйва,

все ще не випускаючи з рук сікача. Що ближче підходив до нього, то шум довкруж усе несамовитішав, здавалось, що завіває завірюха, папороть попід ногами вирувала, мов розбурхане море, і мало не збився з ніг, йти було важко, ноги раз у раз ковзали по замшілім камінні, спотикались, а кущі кипіли білим цвітом, шарпалися до мене й на очах виростали до велетенських розмірів. Пульсування світла зірки й бані все інтенсивнішали і скидалися на черги скорострілу. Раптом ліва нога проїхалася по каменю, я не втримався і беркицьнув у кущі, сікач випав з рук. Мені вдалося його намацати, але… але він відчутно поважчав! Я звівся на ноги, сікач усе важчав і важчав, уже не міг його втримати однією рукою і взяв ув обидві. Вага так хутко прибувала, що він уже просто пригинав мене до землі і, щоби чого доброго не надірватися, таки впустив його. Він гугупнув із силою, яка могла б рівнятись удару падаючої брили.

Без цієї зброї я вмить підупав духом. Але мене все ж тягло вниз у долину, бо на другу нічну мандрівку ледве чи відважусь. Краще зараз знайти відгадку.

Якщо не слідкувати за отим світінням, а дивитись під ноги, йти значно легше. Минуло, може, хвилин п’ять, коли звів голову. За цей час я вже повинен був опинитися в центрі долини, а проте не наблизився ані на метр. Сяйво знаходилося на тій самій відстані, що й тоді, коли я впав. Згадалася розповідь Каленика, отже, це правда — сяйво не підпускає до себе. А що, як кинути в нього каменем? Ця думка, звісно, безглузда, та має свої глибокі традиції — все, що не можна осягти розумом, викликає бажання просто знищити. Я таки схопив камінець, але тільки-но він одірвався од землі, як теж почав важчати і важчав доти, доки я з прокляттям не позбувся його.

Тепер остаточно втратив рештки хоробрості — повернувся й побіг, і тікалося мені так легко, що й не встигав цьому дивуватися. Хоч і було чого — бо ж гнав під гору.

10

У вівторок сталася нова пригода. Тільки-но прийшов додому, жінка спитала:

— Ти не бачив там Андрійка?

— Де?

— Ну як де? Він грався біля хвіртки.

— Не бачив.

Христя вийшла з хати й за кілька хвилин повернулася.

— Слухай, його ніде нема. Куди він подівся?

Тепер ми обоє почали шукати малого, а коли обнишпорили вже всі закапелки, жінка кинулася по сусідах, а я пішов по дорозі. Й лише тоді, коли спустився до Кривої долини, то за кам’яною брилою побачив його. Андрійко спокійно сидів собі й грався кольоровими камінчиками.

— Що ти тут робиш?

— Граюся.

— Пішли скоро додому. Мама там плаче за тобою, а ти такий поганий…

Я схопив його на руки, але він почав борсатися й кричати:

— А камінчики? Забери камінчики!

Довелося підібрати і їх. З малим на руках я що було

духу поквапився назад.

— Ну, хіба можна бути таким нечемним? Як ти міг сам піти сюди? Зараз тобі мама покаже!

Малий сміявся і тішився невідомого чого.

Христя вибігла нам назустріч, на бігу витираючи сльози.

— Ну, я тобі зараз!.. — приказувала вона, та я її втихомирив, бо ж коли дійде до ритуалу покарання, то з малого не витягнеш і слова.

Ми напосілися на нього — чого він подався аж так далеко?

— А мене вуйцьо забрав.

— Який вуйцьо?

— Він прийшов і каже: пішли до мене, я тобі дам дуже гарні іграшки, а ти мені дай зайчика. Я йому віддав зайчика, і ми пішли, і він мені дав камінчики. Тату, а де камінчики? Ану покажи мені.

Я витяг з кишені жменю камінців і тільки тепер придивився до них — скидалися на дорогоцінні. Жінка охнула.

— Ти щось розумієш?

— Так само, як і ти.

— Хто ж то міг бути?

— Мабуть, той незнайомець, що зазирав у вікна.

— Але ж ці камінці… вони як дорогоцінні.

— Подібні… Андрійку, а що тобі ще той вуйцьо казав?

— Нічо.

— Він тобі показав, як вертатися додому?

— Показав. Він пішов, а я сів і грався. Дай мені камінчики, чо ти забрав?

Я дав йому частину камінців, а решту сховав до кишені.

— Завтра буду в місті, то зайду до ювеліра.

— Слухай, — перестрашилась Христя, — піди ліпше до Славка. До будь-кого не йди. Що ти поясниш незнайомому? Якщо вони дійсно дорогоцінні — клопоту не оберешся.

— Мало що… Може, в тій долині якісь родовища.

— А коли ні, то хто повірить в твої балачки. Якийсь вуйцьо дав! Попробуй поясни, який вуйцьо.

Славко оторопів. Для певності ще раз оглянув камінці під лупою.

— Де ти їх узяв?

— Та це Христі бабця у спадок лишила.

— Бреши більше. Ну, та це твоє діло. Хочеш, я продам їх?

— Та ні, що ти… сімейна реліквія.

— На біса вони тобі здалися? Маринувати будеш? Давай продам!

— Знаєш, я з законом ніколи в цюцю-бабки не грався і не збираюся.

— Дурний тебе піп хрестив! Але як надумаєш — приходь до мене. Тут знаєш на скільки? Хе-хе… Та тут, братчику, на добрих… егм… двадцять тисяч.

Навіть при тому, що Славко в таких випадках завше занижував справжню ціну, сума мене ошелешила. Адже я йому не все показав.

11

Повернувшись додому, вирішив, поки ще видно, пройтися до Кривої долини. Розгадка крилася там.

Туман клубочився й пінився, долина була ним сповита, годі було щось розгледіти, і я безпорадно спинився, не відаючи, що маю далі чинити.

— Я знав, що ви прийдете.

Голос виринув збоку, з самої гущавини туману, а за мент я розрізнив знайому постать, що рухалася назустріч.

— А-а, це ви, — кивнув я Каленикові, відчуваючи, як спадає напруження, бо ж чекав когось іншого.

— Що ви тут знову шукаєте?

— Хочу вияснити, хто виміняв у мого сина зайченя.

— Це пояснити просто — виміняв я.

Боже, який я недорайда. Звичайно, що малий би з чужим нікуди не пішов та й не називав би вуйцем.