Сріблясте марево

Стась Анатолій Олексійович

Працював дядько по шістнадцять годин на добу. Щоранку я носив йому в кабінет сніданок і каву. Увійду, поставлю мовчки все на столик і тихенько вийду. Я не заважав йому, і він був задоволений. Та одного вечора я все ж порушив давно встановлений порядок. Приніс йому чай з бутербродами і раптом запитав, що він креслить І пише ночами. На мій подив, дядько не розгнівався. Можливо, він стомився, і випала нагода перепочити, а може, йому просто захотілося поділитися з кимось своїми думками. Так чи інакше, дядько не вигнав мене. Тільки поглянув спочатку якось здивовано, тоді посміхнувся, взяв мене за плечі й підвів до креслярської дошки…

Історія загадкових покладів пального, їхня фантастична недоторканність — о, це було цікаво, воно не на жарт стривожило мою дитячу уяву. Дядька в ті хвилини наче підмінили. Він

розбалакався, малював мені все такими яскравими фарбами, з такою пристрастю і захопленням, що я сидів, наче зачарований. Передо мною відкривався новий, незвіданий світ підземного, наче з казки, мертвого царства, що чекає свого хороброго Івана-царевича. Не знаю, може, якраз у ті хвилини я й став нафтовиком, — посміхнувся Вранюк. — Потім дядько довго і терпляче пояснював мені креслення, втлумачував, як буде діяти кожна деталь апарата, якого він конструював багато років, почавши ще там, у Бориславі. Правда, далеко не все з того, що я почув, було мені ясно, але я зрозумів, відчув одне: таємниці нафтових пластів для дядька вже не існує, він розкрив її, апарат, що пожене нафту з надр, уже є… Після цього вечора у мене час полинув скоріше. До школи я не ходив, водиться ж з такими ж, як сам, хлопцями дядькова дружина мені забороняла. Вона всього боялася, тримала мене майже всі дні у квартирі. А тут раптом знайшлося заняття. Я вже сміливо відчиняв двері дядькового кабінету і сидів там, скільки хотів. Іноді мовчки спостерігав, як він працює. Іноді допомагав йому — застругував олівці, розчиняв туш, різав папір… Так проминув ще один рік. Місто голодувало. З квартири винесли майже все, що було цінного, і продали. Хазяйка бідкалася. На щастя, якийсь дивак визнав, що меблі у дядьковій квартирі рідкісної стародавньої роботи, і взяв кілька крісел, пообіцявши протягом місяця носити за це по півкілограма м’яса. Спочатку цей тип перешіптувався з дядьковою дружиною на кухні, потім почав пхати ніс у всі кімнати, винюхував, що б ще прибрати до рук за безцінь… А дядько, як і раніше, не звертав ні на що уваги. Настрій у нього був піднесений, він завершував роботу, якій присвятив дванадцять років життя.

Німці у місті почували себе непевно. Вночі вже чутно було далеку канонаду. Наближалася лінія фронту. І тут, як грім з неба, на нас звалилося нещастя… Одного разу вдосвіта у квартиру вдерлися гітлерівці. Почався обшук. Папери, чернетки, рукописи з розрахунками і формулами — все, що зберігав дядько, двоє офіцерів уважно переглянули, перебрали і склали у валізу. Дядькові наказали одягатися. Відтоді ми про нього нічого не чули. Вдень після короткого бою місто визволили наші радянські танкісти, лінія фронту відсунулась на захід, а інженер Ростислав Захарович Крилач — так звали дядька — і його папери зникли безслідно, ніякі розшуки…

Бранюк раптом замовк, прислухався.

У кімнату долинув приглушений тріск. Короткий, різкий, посилений луною в горах звук почувся ще раз і зненацька увірвався.

— Стріляють, — з тривогою в голосі сказав Бранюк. — Чуєш, Юрку? На кордоні стріляють…

“Вепр — звір лісовий…”

1

Полковник Шелест знизу вгору подивився на Петришина, невиразно хмикнув і відвернувся. Незрозуміло було, задоволений він чи, навпаки, розчарований і не схвалює майорових думок.

— Тєрентію Свиридовичу, з Вепром помилки не може бути, ручуся головою, — вперто мовив Петришин, — це він, тільки він! І записку адресовано йому. Але він про неї нічого не знає. Я не можу повірити, щоб ця людина…

— Не вірите? На психологію натискаєте? Ви мене фактами переконайте, фактами. — Полковник помахав перед майором маленькою записною книжкою в синій палітурці. — У мене факт ось тут, у руці. З ним рахуватися треба, від нього й танцювати. Так чи ні, питаю вас?

Вони стояли один проти одного. Низенький, в сірому габардиновому костюмі, Шелест ледве діставав майорові до плеча. В цьому кабінеті полковників костюм і краватка в сіру крапку здавались якимись хатніми, недоречними. Своєю “цивільною”, трохи вайлуватою постаттю Шелест зовсім не схожий був на людину суворої професії.У ньому важко було впізнати військового. Тільки чотири рядки орденських планок на лацкані піджака говорили про те, що перше враження про людину не

завжди відповідає дійсному станові речей.

За що і коли одержував Шелест нагороди, знали не всі. А майор Петришин знав. Вони працювали разом уже кілька років. І Петришин не ображався на старого полковника за його манеру висловлюватися дещо різкувато.

Шелест ще раз хмикнув, узяв зі столу і зважив на долоні перев’язаний шпагатом тугий пакунок.

— Скільки тут?

— Двадцять дві тисячі, — відповів Петришин, сідаючи в крісло. Його ліва рука, обтягнута чорною шкіряною рукавичкою, глухо стукнулась об стіл.

Шелест звів на майора очі.

Петришин знітився, щоки його вкрилися рум’янцем досади. Майора завжди дратувало, коли хтось звертав увагу на його протез.

Після бою з бандитами в Гнилому Яру Арсен Петришин повернувся з госпіталю з порожнім рукавом гімнастерки. Писав рапорт за рапортом. Просиджував у приймальнях. Двічі їздив до Москви. Надсилав листи в ЦК комсомолу. І домігся свого: його залишили на кордоні. Правда, характер служби довелося змінити. Він просився на заставу, але генерал, прийнявши безрукого лейтенанта, похитав головою. “Ні. Пошлемо вас на іншу роботу. Справа буде нова, та не святі ж горшки ліплять. Увійдете в курс, взнаєте, що і як. Нічого страшного немає. Досвіду наберетеся, було б бажання”.

У ті дні й зустрівся Петришин з своїм новим начальником Терентієм Свиридовичем Шелестом. Той щойно прибув на Прикарпаття з Берліна, де після виходу з ворожого тилу працював в апараті радянської військової адміністрації.

Якось, побувавши на квартирі в Шелеста, Петришин побачив на вішалці випрасуваний мундир з відзнаками полковника Війська Польського. На чотирикутному кашкеті з високою околичкою відсвічував сріблом одноголовий орел.

Перехопивши лейтенантів погляд, Терентій Свиридович трохи зніяковів.

Уже пізніше Петришин довідався, що Шелест десь у лісах Келецького воєводства командував партизанським з’єднанням польських патріотів. У цьому нічого дивного не було. Старий член КПЗУ, [15] коваль з залізничної станції Підзамче у Львові, Терентій Шелест був людиною з незвичайною біографією. Його добре знали у партійному підпіллі ще за часів панування пілсудчиків. Спочатку він керував комсомольськими осередками на Волині. Потім був одним з секретарів підпільного окружкому партії. Коли фашисти підняли заколот в Іспанії, Шелест утік з варшавської в’язниці і вирушив у далеку путь. В Інтернаціональній бригаді генерала Лукача [16] комуніст із Західної України став комісаром батальйону, що входив до складу частин полковника Вальтера. [17] Мав Терентій Свиридович серед поляків багатьох давніх друзів. З одними підпільно друкував у Львові листівки, відвідував нелегальні збори, з іншими ходив не раз в атаку під пекучим іспанським сонцем, з третіми організовував на Волині страйки і демонстрації, сидів у казематах люблінської фортеці.

15

Комуністична партія Західної України.

16

Угорський письменник Мате Залка, командир Інтернаціональної антифашистської бригади республіканських військ в Іспанії.

17

Полковник, а згодом генерал Вальтер — польський комуніст Кароль Сверчевський, учасник Жовтневої революції, один з прославлених командирів інтернаціональних частин в Іспанії.

Петришин у душі заздрив цьому посивілому, старому бійцеві, гадки не маючи про те, що і його, Петришина, біографії теж давно заздрять інші — молоді юнаки-офіцери, які прийшли у відділ Шелеста після війни. Вони дивилися на молодого майора такими ж зачарованими очима, якими він дивився на Терентія Свиридовича.

Полковник зняв телефонну трубку, набрав номер.

— Затриманого — до мене! — кинув трубку на важіль, повернувся до Петришина. — Що ж, побачимо, який з тебе психолог, Арсене Тарасовичу.