Сріблясте марево
Шрифт:
Давно не навідувався сюди Петришин. Намірявся якось, їдучи на Верхокуття, завернути в село, та щось тоді перешкодило, а вдруге нагоди не трапилося. Та й чого їхати? З рідних нікого не лишилося. Друзі дитинства, ровесники, майже всі розлетілися хто куди. Один Грицько Горішній… Хто він? Невже ворог? Невже не розгледіли його, не розкусили?
Так думав майор Петришин, не знаючи, що заляпаний бризками підталого снігу кремезний мотоцикліст, який промчав по шосе, розминувшись з їхньою машиною, був не хто інший, як заступник начальника Ранівської міліції Петро Кушнір. У кишені його кітеля лежало коротке донесення про появу невідомої з запискою до Горішнього. Кушнір поспішав в обласне управління КДБ.
Не знав Петришин цього. Не здогадувався
Іван Бранюк уже був одягнений. Надворі під вікном чекав зелений “газик”. Бранюк ще раз оглянув кімнату, стіл, зазирнув у сейф, щоб часом чогось не забути.
Завтра починала роботу об’єднана виїзна сесія двох науково-дослідних закладів — Інституту рідкого палива та Інституту нафти, створеного кілька років тому. Перед численною аудиторією науковців Бранюк мав робити доповідь про результати промислових випробувань нового методу нафтовидобутку з застосуванням свого пальника-термоінжекто-ра. Перше засідання сесії розпочнеться о десятій ранку. Бранюк вирішив не гаяти часу, виїхати до міста звечора. В готелі ще раз перегляне тези доповіді, спокійно відпочине ніч. На сесії будуть гості з Москви, Баку, з Сибіру, Далекого Сходу… На кафедру треба вийти із свіжими силами, ясним розумом, щоб чітко, стисло викласти думки, обгрунтувати кожне положення, логічно ув’язати все те, що з’явилося наслідком роботи і пошуків на протязі багатьох років. Бранюк не був красномовним, перед аудиторією завжди трохи губився, соромлячись своєї молодості. Хоч у наукових колах ім’я Бранюка вже було добре відоме і спеціалісти посилалися на нього як на визнаний авторитет у нафтовій справі, проте завжди, коли доводиться йому бачити звернені до нього десятки очей, він почував себе студентом, що прийшов на екзамен до вимогливого викладача.
До того ж треба буде увечері відправити з міста телеграму Юрію Калашнику. Коли прощалися, він дав слово Юрію, що заздалегідь повідомить його, коли робота на дослідному промислі наблизиться до кінця. Якщо Юрій так запалився, нехай приїздить. Вже можна познайомити його з результатами випробувань термоінжектора останньої конструкції. Можна! Через тиждень після виїзної сесії Бранюк виступатиме з повідомленням у Академії наук. Зрештою, зустрічей з представниками преси не уникнути. То нехай уже Юрію належить право першості розповісти читачам про народження нового методу. Розповісти не про нього, Бранюка, ні. Завершена справа — це плід коттіткої праці всього колективу невеликорЬ нафтопромислу, а також десятків інших радянських людей, численних Бранюкових помічників і товаришів — учених, робітників, що так само, як і Бранюк, прагнули збагатити свою країну, дати в руки своєму народові ще одну могутню силу, що служитиме його процвітанню й прогресу.
Бранюк подивився у вікно. На прозорій синяві вечірнього неба різко вималювалися обриси вишок. Мовчазні ялини підступали до них звідусіль, наче надійна сторожа.
І Бранюк, і всі, що прийшли свого часу на промисел, незабаром покинуть цей обжитий куточок. На зміну їм прибудуть нафтовики-експлуатаційники. Маленький, колись закинутий промисел не тільки дасть ще тисячі тонн дорогоцінного палива — це місце стане школою, де молоді оператори, майстри видобутку, інженери освоюватимуть нову апаратуру, вивчатимуть технологію добування залишкової нафти з надр земних… На місці, де стоїть нині оце дерев’яне приміщення, виростуть двоповерхові будинки — лабораторії, лекційний зал, гуртожиток, їдальня, кінотеатр.
А поки що робота на промислі не припиняється. Діють вимірювальні стенди, контрольна апаратура. Ретельно фіксуються всі процеси в нафтоноснім середовищі після збудження його вогненним факелом термо-інжектора. Оброблені і систематизовані дані перетворюються на чіткі лінії кривих на поверхні ватману; вони відобразять тривалість
— Іване Сергійовичу, можемо їхати, — на порозі з’явився водій “газика”.
— Добре. Одну хвилину, — Бранюк про-стяг руку технікові Закірову. — Вам, Ашере Раззаковичу, доведеться особисто простежити сьогодні за свердловиною номер три. Занотовуйте дані про кількість виходу нафти кожні дві години. Буде прикро, якщо ми припинимо фіксацію даних хоча б на добу. Згодом у розрахунки може вкрастися неточність. То ви вже, будь ласка, займіться цим самі.
— Буде зроблено, Іване Сергійовичу. Не турбуйтеся. — Білозубий, засмаглий Закіров енергійно потряс інженерові руку. — Зичу вам успіху.
— Дякую. Щасливо залишатися. Бранюк попрямував до дверей. Раптом двері відчинилися, увійшов Грицько Горішній. Обличчя оператора за ніч змарніло, у нього був вигляд вкрай стомленої людини, проте очі збуджено блищали.
— О, Григорій Олександрович! — зрадів Бранюк. — Дуже вчасно повернулися. Ви з Ашером Раззаковичем залишаєтесь на господарстві. Допоможете йому вести спостереження за третьою свердловиною. Мінятимете один одного біля стенда що дві години. Трохи важкувато доведеться, але я прошу вас відетояти цю вахту, доки поз’їжджаються на промисел наші оператори. Не заперечуєте?
— Що ви, Іване Сергійовичу… Почергуємо, аякже.
— От і чудово. Ну, друзі, до побачення.
— На все добре.
Машина з Бранюком пірнула в гущавину лісу. Закіров і Горішній попрямували до схилу, де виднілася вишка третьої свердловини.
Поїздка в Ранів автобусом, а звідти, — на промисел на випадковому самоскиді, що трапився на шляху, майже без сну проведена ніч, нервове напруження — все це стомило Горішнього. Вгледівши знайомі вишки, він мріяв скоріше подолати ті кілометри лісом, що відділяли шосе від долини, де розкинувся промисел. Думав — прийде, ляже в гуртожитку на ліжко і спатиме як убитий. Та тепер, коли неприємності вже позаду, бажання залишитися на самоті зникло. На серці було легко, як ніколи, від гнітючого настрою не лишилося й сліду. Розмова з Кушніром наче зняла з Грицька щось неприємне, бридке. Коли віддав Кушнірові злощасну записку, було таке відчуття, немов звільнився від стопудового каменя, що висів на шиї.
Горішньому хотілося бачить поряд людей, розмовляти з ними, щось робити. Але у вихідний промисел обезлюднів. Оператори роз’їхалися по домівках. Крім не дуже говіркого Закірова, сьогодні біля свердловини нікого не було.
Вимірювальний стенд на пересувній платформі випромінював у темряві зеленкувате холодне світло. Воно лилося з невидимих, вмонтованих у панель електроламп. За круглим склом захисних щитків пульсували стрілки дозиметрів, покажчиків тиску, температурних фіксаторів з напівпровідниковими термічними опорами, автоматичних кон-диціометрів з електричними фазочутливими посилювачами. Панель стенда вигравала чарівним мерехтінням тіней, наче хто зібрав докупи міріади лісових світлячків. Закіров занурив руку з годинником у це тремтливе сяйво.
— Через чотири хвилини зробимо запис. Через дві години — знову. І так аж до ранку. Звіримо, Грицьку, годинники. Котра на твоєму?
— Двадцять сім на десяту.
— Постав двадцять шість. Твої поспішають.
Ніщо не порушувало передранкової тиші. Спорожнілий будинок мовчав, оточений зеленню молодого сосняка, сліпо дивився в темряву чорними шибками вікон. Над ранок приморозило. Свіже повітря відганяло сон, бадьорило. Трохи промерзши біля стенда, Горішній відчинив двері, з насолодою відчув тепло, що дихнуло з приміщення. В коридорі стояв присмерк. Маленька лампочка під стелею кидала на стіни червонувате світло. Дві кімнати гуртожитку були в кінці коридора, одразу за Бранюковим кабінетом.