Стріла Часу
Шрифт:
— Ви що, може й труну самі собі вистругаєте? — скипів Леонід.
— Чого ж! Якби сила — стругав би, для чого ж людям клопіт чинити? Досить того, що нести мене будуть та закопувати… Ну, ну, не сердьтесь! Я правду кажу, хоч і жартую… Знаю, що й вилікувати мене ще можна, і трохи продовжити життя. Знаю, знаю, читав! Та тільки не треба! Вас усіх не дождуся з другої зірки, а самому скніти не хочеться. Втомився!..
Хлопці пригнічено мовчали. Вони розуміли, що дід Данило ховає за балакучістю свій сум, горе і біль прощання.
— Чого
— Захопили! — весело стріпнувся Гнатенко. — Зараз, діду!
— Ну то неси! А я тим часом свій подарунок вам підготую!..
— Який ще подарунок? — зацікавився Леонід.
— Ага, закортіло! — засміявся дід, розгладжуючи густючий хвіст біло-зеленої бороди. — Потерпи…
Гнатенко миттю справився до машини і назад. Він приніс пляшку спирту, кільце ковбаси, відкрив бляшанку з фруктами, нарізав хліба.
— Оце мені подобається, — весело озвався дід, хитаючи пляшкою біля вуха. — Все як колись… Над головою шумить верба, співає хвиля, а навколо старі друзі, діти мої… Наливайте… Це що, спирт? Тим краще! Ну дай боже, щоб усе було успішно! Вертайтеся здорові, сини мої, з Центаври! Ого! Аж загорілося всередині… і в ноги вступило! Добрячий спирт! А тепер я свій суприз покажу… Дніпр! Дніпр! Де ти?
З-за хатини вискочив, дзвінко гавкаючи, пухнастий білий цуцик з чорною латкою на грудях і, підстрибуючи, помчав до діда. Він скочив старому на коліна, облизав бороду, запитливо подивився на космонавтів, ніби дивуючись, що це за люди.
— Де ж сюрприз? — здивувався Горовий. — Чи не оце цуценя?
— Воно! — згодився дід. — Правда, гарне? Дніпром звати. Заберете його з собою в другий світ!..
— Хм, — озвався Діжа. — Чи випадає нам брати собаку з собою?
— Що значить: чи випадає? — образився дід. — Хіба можна від друзів одмовлятися? Собака — це друг! Може, він вам згодиться! А ні — просто нагадає рідний край, Дніпро широкий і мене, якщо я вам не в’ївся в печінки!.. Ну як, берете?
— Обов’язково, діду! — розчулено сказав Горовий. — Спасибі! Знатний подарунок!..
— Ну втішив старого! Значить, і в політ візьмете?
— Візьмемо, даю слово!..
— Отож то! Це все одно, що я побуду на Центаврі!.. Ну, наливай ще по одній!..
Слова діда перебив чийсь вигук біля будинку. Всі дружно оглянулись. Хлопчина-диспетчер біг до верби, махаючи в повітрі білим папірцем.
— Що трапилося? — занепокоєно крикнув Горовий.
— Спішна телеграма з космодрому. Наказали негайно передати!..
Горовий схопив папірець, похапливо прочитав текст:
«Політ відміняється. Вашому екіпажу повернутися на космодром. Москва командирує Вас і Діжу в розпорядження Всесвітнього Конгресу Науки…»
Космонавти широко розкритими очима дивилися на Горового, неспроможні вимовити й слова.
— Що сталося, хлопці? Куди вас викликають?
— Невідомо, — тихо відповів Горовий. — Але щось трапилося надзвичайне, якщо відміняється політ! Ну, товариші, мерщій до машини! Прощайте, діду, нам треба їхати!..
— Прощайте, сини! — тремтячим голосом сказав дід. — Дніпра ж не забудьте!
— Беру! — крикнув Василь-старший, підхоплюючи цуценя на руки. Воно загавкало, пориваючись до діда.
— Нічого, звикне, — сказав дід, махаючи рукою навздогін космонавтам.
Всюдихід помчав по піску, піднявши хмари куряви. Дід жадібно прислухався до затихаючих звуків машини, яка везла назустріч тривожній долі чотирьох людей і одне цуценя — найближчих, найрідніших старому Данилу істот…
ЗМАГАННЯ ВІДМІНЯЄТЬСЯ
Барбара колишеться на гребені велетенської юрби, завмираючи від хвилювання і невимовної радості. Сотні рук обережно передавали її все далі й далі від космольота, бо кожен хотів хоча б доторкнутися до героїні, яка переборола жахливі простори Космосу, прославляючи розум і трудові руки американського народу.
— Досить! Досить! — кричала дівчина, махаючи руками.
А юрба шаленіла, впивалася тріумфом зустрічі. Гучномовці гриміли привітальними промовами, урочистими маршами.
— Досить! Я втомилася! — надривалася Барбара, знеможено заплющивши очі.
Люди помітили стомлене обличчя героїні і понесли її прямо до широченної стрічки шосе, де опустили біля відкритого автодиска. З сидіння водія встав сам шеф Самуел Герд. Його красиве, завжди суворе обличчя посміхалося, чорні очі з-під густих брів блискали вогниками радості і схвалення.
— О, шеф! — розчулено вигукнула дівчина.
— Здрастуй, зірко моя! Здрастуй, дівчинко! — ніжно промовив він, цілуючи її в чоло. — Ну, молодчина, потішила! Але ніжності потім, сідай скоріше в машину! Бачиш, нас знову оточують!..
Дівчина засміялася, посилаючи повітряні поцілунки юрбі. Тисячі горлянок заревли, засвистіли. Під акомпанемент тих звуків автодиск піднявся над дорогою і на пружній повітряній подушці помчав від космопорту. Гул привітань затихав удалині. Герд скоса позирнув на Барбару. Вона впивалася чудовими краєвидами Флоріди, на повні груди вдихала густе цілюще повітря батьківщини.
— Які неповторні місця, шеф! Яке щастя знову повернутися на Землю! Але куди ви мене везете?
— На свою віллу!
— О шеф, спасибі вам, але я раніше хочу зустрітися з мамою!
Герд серйозно поглянув на дівчину, поклав свою долоню на її тонкі пальці.
— Потім поїдеш до мами. А тепер — до мене. Не сперечайся, дочко, так треба!
«Дочкою» шеф звав дівчину ще відтоді, як вона два роки тому прославила концерн Герда сміливим польотом в систему Юпітера, і тому Барбара ставилася прихильно до такого звертання.