Тільки мить

Савченко Віктор Васильович

За невеликими латками землі на схилі починалися справжні непрохідні джунглі. Хоч я й вирізав з кипариса (а може, то якесь інше дерево) добрячого костура, але заглибитися в хащі побоявся.

Якийсь час блукав переліском, шукаючи джерело, та раптом до слуху долинуло чиєсь ревіння. Отож, від гріха подалі, я вирішив повернутись на базу з порожнім чайником.

У лабораторії не виявилося нікого, хоча там мусила зостатися Марія. І тут мій погляд спинився на цьому зошиті…

Після того, як я дійшов висновку про гравеліт, мені спало на думку: а чи не довідалися про це також Пойда з Мурченком? Заміховський хоч і тишко, але міг десь ненароком обмовитись. Адже, збираючи свою машину, він не раз звертався і до хлопців з відділу Мурченка. До речі, там мають його брошуру.

Шефе, хочеться вірити, що Ви знайдете можливість виправдати нашу з Марією відсутність на роботі. Та й моїм батькам щось вигадаєте.

Я заклеїв написане тут, щоб не ображати Заміховського, який виявився хлопцем компанійським і не егоїстом (хоч і не позбавлений гонору). Поки що… А як воно далі буде — побачу.

До зустрічі!

Вячеслав Дубчак”.

Далі писалося знову рукою Заміховського.

“Шановний учителю!

Мене більше

насмішила, аніж образила недовіра Славка. В таких випадках одесити філософськи кажуть: “Ну, він такий…” Але сам факт, що колега взявся за перо, заслуговує на схвалення. Принаймні, читаючи цього зошита, Ви матимете ще одного свідка наших пригод… Отож почну з того, як ми зі Славком розійшлися врізнобіч на пошуки води… На вершині горба зустрічалися лише поодинокі дерева та оті “ананаси”, що нагадували пермські дерева-кулі. Дедалі вниз рослин ставало більше, вони гуртувалися в невеликі тінисті гайки. А десь за півтора-два кілометри, у тому місці, де пагорби випохилювалися в площину, і зовсім усе поросло лісом. Я подумки завважив, що хоч горби й великі, але не такі вже й давні: краї їхнього кам’яного каркаса, проткнувши місцями покривало грунту і зелені, стриміли гострими рожевими зубцями. Кристалічний масив колись добряче термосило. І тут мою увагу привернула срібляста смужка, що виблискувала в долині серед суцільної зелені. Той вузенький живий пасок опоясував нашу гору. “Отже, з водою проблеми не буде, — подумав я. — Хоча, щоб до неї дістатися, слід подолати зо два-три кілометри лісового масиву”. Вид на річку на мить переніс мене на берег тихої Конки, де в густих заростях очерету й куги водяться дикі качки, кулики й галасливі чайки. Уже вкотре мене пронизало терпким відчуттям ностальгії за краєм мого дитинства. Але цьому благородному почуттю не судилося проявитися в повну силу, бо погляд мій спинився на кущах папороті, що росли на галявині невеликого гайка: ті кущі було поламано, ніби по них щось товклося. Я підійшов і став пильно вдивлятися в сутінки між деревами. З тінистого гайка й справді долинали шарпання і шелест. Один із стовбурів хилитався. Скоро виявилося, що то не стовбур, а смугаста шия істоти, тіло якої за кущами не можна було розгледіти. Шия була такою довгою, що спершу мені здалося, ніби то тіло велетенського удава. Істоту вінчала пласка голова не то ящірки, не то гадюки. Вона об’їдала листя на дереві. Невдовзі над кущем папороті заворушилися передні лапи істоти, а по миті й сама вона з’явилася, підтоптуючи кущі. Було в її постаті щось від вузькоплечої людини з недорозвиненими руками. Особливо впадала в очі подібність задніх лап до людських ніг. Учителю, різні почуття викликала в мене ця істота. Я ніби побачив свого найвіддаленішого предка, на якому була смугаста коричнево-зелена крокодиляча шкіра. “Гай-гай, — майнула думка. — Нічого людині пишатися своїм походженням!” У цей час велетень повернувся спиною, і я помітив, що він опирається на товстий хвіст. Проте ілюзія подібності до людини не зникла… Тим часом очі звикли до сутінків, що панували в гаю, і я невдовзі розгледів ще одну таку ж істоту. Вона об’їдала листя “ананаса” на галявині. Тварина хоч і стояла на чотирьох, та з усього було видно, що така поза для неї не властива. Істота — прямоходяча; в усякому разі, близька до цього. Ніби на підтвердження мого припущення, вона випросталась і перевальцем потюпала до свого родича в кущах. Хтось із моїх знайомих теж так ходить — трохи зігнувшись і ніби припадаючи на обидві ноги. Але хто саме, я пригадати не зміг… Хоч як кортіло зайти під крони дерев і ближче роздивитись тих аборигенів тріасу, та мене підганяв обов’язок перед друзями, про який нагадувала пластикова каністра в руці. Щойно я відійшов на кілька кроків, як одразу ж і втратив тих смугастих з поля зору. Колір і малюнок шкіри робив їх непомітними, ніби вони були в маскхалатах. Подумалося, що дехто з людей теж подекуди зберіг властивість маскуватися, але не на рівні шкіри, а вже на рівні свідомості. Хоча суть маскування та ж — забезпечити собі безтурботне і сите життя. Чогось згадався отой чоловік з вусиками, що постійно руки потирає… Чим рівнішим ставало підніжжя гори, тим частіше на ньому траплялися п’ятачки, порослі густою зеленню, і тим рідше — кам’яні виступи. Скоро місцевість перейшла в суцільний лісовий масив, який мені належало подолати, щоб дістатися до води. Та я не поспішав у той зелений морок. У мені оселилася поміркованість. Мовляв, а що буде з Марією та Славком, якщо я… Ну, якщо я не повернуся на базу? Повагавшись, я вирішив шукати сліди отих п’ятиметрових велетнів і спробувати за ними дістатися до води. Адже тварини мусять десь тамувати спрагу… З протилежного гайка, ближче до лісу, я таки виявив відбитки лап на пухкому грунті, які, проте, нагадували сліди велетенського птаха. Аби я не знав, хто їх залишив, то подумав би, що тут водяться птахи-велетні, схожі на орла, який виніс Котигорошка з прірви. Я також подумав, що коли з “машиною часу” щось станеться, то ніякий орел з цієї часової прірви нас не винесе. Тим часом я й справді надибав на стежку, що її протоптали дивні тварини. Вона привела до групи джерел, які давали початок вузенькому дзвінкому потічку. Ручай той зникав у зеленому тунелі сельви і десь далі, либонь, впадав у річку, котру видно з гори. Спостерігаючи, як дзюрчить і хлюпає прозора вода в гранітному звивистому ложі, я пригадав слова пісні, яку любив співати мій покійний батько: “Там, де Ятрань круто в’ється, з-під каміння б’є вода…”, і відчув новий приступ ностальгії. Виявляється, те відчуття дається взнаки не тільки в просторі, а й у часі. Хоча ці два поняття, мабуть, переплелися тісніше, ніж я гадав. Адже 225 мільйонів років тому територія сучасної України знаходилася десь на широті тропіків. Почуття ностальгії було таким сильним, що навіть глушило спрагу. Та, зрештою, пошукавши зручне місце, я простягнувся на камені і припав губами до води. У нас на Херсонщині про таку воду кажуть, що вона “солодка”. Її п’єш і пити хочеться. Втамувавши спрагу, я занурив у потік каністру. Мушу Вам сказати, учителю, що весь час, поки я пив, а потім набирав воду, мене не полишало відчуття тривоги. До речі, і в далекому антропогені, коли я нахилявся над рукомийником і вкручував кран, у мене теж виникало відчуття, що за спиною хтось стоїть. Інколи це відчуття було таким сильним, що я озирався. Я й тут обернувся… І на мить закам’янів. Від сельви скрадалася тварина, схожа на тих, що пасуться в гаї на схилі, а тільки вдвічі довша

і могутніша. Та вражали не розміри (довжина її тіла від кінця довгого дебелого хвоста до крокодилячих ніздрів була, мабуть, метрів десять), а майже людські руки з п’ятьма пальцями. Вона насувалася як гора, час по часі упираючись тими могутніми ручиськами в грунт. Від кожного її кроку здригалася земля. Мене ніби вітром здмухнуло від потоку. Хоча, як згодом виявилося, у такій оперативності й не було потреби. Велетень пересувався досить повільно. І скрадався він зовсім не по мою грішну душу, а до водопою. Одначе я, мабуть, теж викликав у нього цікавість: у паузах між черговими засмоктуваннями води він випростувався майже вертикально і балушився на мене лупатими очима, в яких угадувалися вже зачатки свідомості. “Дивись, дивись, брате, в яку дрібноту обернувся твій могутній рід, — шепотів я, задкуючи. — Ні хвоста, ні броньованої шкіри”. Звір хитнув головою, і мені здалося, що він згідливо кивнув, мовляв, так воно й є. А тоді роззявив пащу і заревів. Уявіть собі, учителю, кінське іржання, підсилене до потужності гудка океанського пароплава. Той звук, безперечно, почула на горі й Марія. Це й наштовхнуло мене на думку хутчіше вибиратися звідси. Тим паче, що каністра була повна… Долаючи зворотний шлях нагору, я побачив, як назустріч, вимахуючи сокиркою, бігла Марія. Помітивши мене, вона перейшла на ходу, а потім і зовсім спинилась.

— По хмиз зібралася? — поцікавився я, наблизившись і киваючи на сокирку.

— Де ти ходив? — в її голосі було більше радості, ніж докору.

— По воду… На, випий…

Вона взяла кришку від каністри, в яку я налив води, і вмент осушила її. Вода остудила, і Марія вже спокійніше запитала:

— Що то ревіло так страшно?

— Тварина якась. Завбільшки як два слони, а ходить, немов людина.

— Ху-у… — зітхнула Марія. — Думала, вже й не побачу тебе.

Її голос заглушило іржання. На відстані воно було ще страхітливішим. Його луна, відбившись від сусідньої гори, знову накотилась на нас. Марія сахнулась і припала до мене…

Не ступили ми й десяти кроків, як з гаю попереду вискочило щось схоже на крокодила і кинулося до невеликого скелястого масиву. Істота так прудко бігла, що ноги її, здавалося, не торкалися землі. Ми заклякли на мить, та несподівано почули шелест і тріск. Із кущів випірнула голова на довгій смугастій шиї, а за нею — і весь п’ятиметровий звір, якого я спершу сприйняв за травоїдного. Потужні задні ноги легко несли зелений, у коричневу смугу тулуб. Він гнався за рептилією, трохи подавшись уперед і вимахуючи, немов руками, передніми короткими лапами. Якби не дебелий хвіст, що служив противагою, рухи звіра мало чим відрізнялися б від людських. Голова, порівняно невелика, лише трохи більша за голову жертви, яку вона ось-ось спостигне, мала, проте, квадратні щелепи з гострими зубами і лихі, як у кобри, очі. Ми стояли далеченько, та все ж відблиск банькатих очиць змусив Марію здригнутись. Тим часом ящірка, не добігши до скель, зникла. Ми здогадалися, що рептилія гулькнула в нору. Почувся скрегіт — то кігті хижака дряпали по каменю.

Я захопив каністру, і ми поспішили нагору.

— Щось подібне я вже бачила на малюнку, коли ми вивчали палеонтологію, — сказала Марія, весь час озираючись. — Воно скидається на тріасового прозауропода… Ось тільки як йому пощастило дотягти до наших днів?

Від останніх її слів мені стало неприємно. Виходить, Марія мені теж не вірить. А я гадав…

— Це не вони дотягнули до наших днів, а ми відвідали їх у їхній добі, — відказав я холодно.

— Може, й так, — озвалась Марія. — А тільки важко в це повірити. Дуже важко…

Тим часом сонце наполовину уже сховалося за гору, і тепер захід нагадував дотліваючу ватру.

— Знаєш, що мене наштовхнуло на ідею створення хрономобіля? — не здавався я. — Рівняння загальної теорії відносності. Вони, виявляється, симетричні до напрямку часу. Ці рівняння однаково добре працюють і тоді, коли вектор часу спрямований вперед, у майбутнє, і тоді, коли він веде назад, у минуле.

Але Марія, здавалося, мене не слухала.

— Олексо, що то за таблетки ми ковтаємо, вирушаючи… — вона зам’ялась на мить, а тоді сказала впевненіше: — В мандрівку?

— Від тиску.

— Від якого тиску?

— Від тиску, що його зазнає кожна молекула організму, рухаючись не з такою самою швидкістю або не в тому ж напрямку, що й течія часу.

— Кожна молекула організму… — промовила замислено. — А з молекул складаються живі клітини. А кожна клітина має пам’ять — про своїх попередників і про шляхи їхнього розвитку.

— То й що?

— А те, що образи, якими людина фантазує, мислить, — то фрагменти баченого і пережитого її пращурами, то досвід поколінь, записаний в клітинах мозку.

— Можливо…

— …Інакше чим пояснити те, що фольклорні образи драконів у різних народів так схожі на істот, котрі давно зникли з лиця землі? А люди ж, які малювали тих драконів, користувалися власною фантазією…

Я, здається, починав здогадуватись, до чого вела Марія, і не помилився.

— …То чи не розтормосила ота твоя таблетка нашу спадкову пам’ять. Чи не є все те, що ми зараз бачимо і переживаємо, мандрівкою в запасники біологічної пам’яті?

— Виходить, і той вечір у печері над морем був лише монтажем елементів пам’яті — сучасної і спадкової? — запитав я, тамуючи прикру посмішку.

— А надто той вечір, — мовила Марія. — Тоді все було таким яскравим і чуттєво глибоким, ніби відбувалося у сні.

Якийсь час ми йшли мовчки. Марія, мабуть, зрозуміла, що завдала мені прикрощів. Тим часом п’ятачків зелені ставало дедалі менше. Їх складали низькоросла хвоя, схожа на смереку, кулясті пальмоподібні деревця, вкриті панциром із черешків опалого листя, і папороть.

— Таємнича рослина, — озвалась Марія, киваючи на зарості папороті. — Щоразу, коли я дивлюся на неї, мене проймає бентежне передчуття. Я почуваюсь язичницею, яка в тому ажурному зеленому мереживі намагається прочитати своє майбутнє… Ти не замислювався, чому в людей так багато повір’їв і казок, пов’язаних з цим кущем?

— Мені і в голову не приходило вважати папороть таємничою рослиною, — відказав я, перебираючи каністру в ліву руку. — Втім, папороть чи не єдина рослина, яка вийшла на сушу одночасно з першими тваринами і лишилася майже незмінною аж до антропогену. Якщо дотримуватись твоєї думки про спадкову пам’ять, то всі чорнові варіанти істоти, яка на одному з витків спіралі назве себе людиною, мусили бачити і знати цю рослину.

— Можливо, й так, — погодилась Марія.

Сонце сховалося. Захід нагадував купу попелу, в якій дотлівали окремі жарини. Слабкі полиски від них кривавили обрій.