Талан
Шрифт:
Квятковська. Ану-ну, серце! Докажи, що я мила!
Котенко. Гирявий! Гирявий! Гей!
Ті ж і Гирявий.
Гирявий (вискакує весело). Я тутечки!
Котенко. Оповістіть - першою йде драма.
Гирявий. А я на водевіль...
Котенко. Тридцять раз вам казав: при драмі водевіль на кінці.
Гирявий
Котенко і Жалівницький.
Жалівницький (на порозі 2-ї у борної). Слухайте, Савичу, ще Марії Іванівни нема?
Котенко. Мені нема діла: мусить бути по контракту о сьомій годині; іначе - штрафі
Жалівницький. Та чудні ви які! Хто з нас по контракту приходить? Всяк - по афіші.
Котенко. Афіша бреше: водевіль завжди по драмі.
Жалівницький. По руських трупах, а в нас - зроду.
Котенко. А я так хочу, і мені ти не указ! (Піднімає тон).
Жалівницький. Так оповістіть перше, то й знатимем, а коли афіша брехлива, то ваша вина.
Котенко. Не вчіть мене! Ще молоко на губах не обсохло!
Жалівницький (підходить). Що-о? Кричать здумали?
Котенко (упавшим тоном). Я так... од природи... У мене такий голос... Що ж, мене поставлено режисером.
Жалівницький. Так коли ви режисер, так не робіть бешкету! (Заходить в уборну, грюкнувши дверима).
Котенко та Лемішка.
Котенко. Готово? Завісу! Всі на місця!
Лемішка (біжить злякано). Ох, господи!
Котенко. Куди, старий?
Лемішка. Надобность... книжки...
Котенко. В будку!
Лемішка. Только... листика... до книжки листика... Водевілем підвели... водевілем... Я прихватком...
Котенко. До будки мені! Тут завісу дали, а він...
Лемішка. Да... возмутительно... Але я завжди і душею, і серцем... по гроб живота...
Котенко. Годі базікати! Гайда! (Повертає за шиворот).
Лемішка. Не утруждайтесь... лечу, лечу! Я напам'ять... од палятурки до палятурки! (Біжить).
Лучицька та Маринка, потім Жалівницький.
Котенко забачив - і за лаштунки.
Лучицька (задихавшись, вбігає в 1-у уборну). Ох, як бігла! Серце мало не вискочить!.. Що? Опізнилась?
Жалівницький (з уборної). Ні,
Лучицька. О? То я вспію, - ще багато часу... мій вихід останній. Добре, що я маю звичку дома одягати костюм. (Начинає гримуватися). Ху, як дух забива: так налякали! І що се сталося!
Жалівницький (убраний парубком). Якийсь гедзь укусив. Даймо, що я знаю, який отой гедзь...
Лучицька. Який же?
Жалівницький. Квятковська.
Лучицька. Не може бути: вона така добра; зо мною ласкава, як сестра...
Жалівницький. Вірте! Та вона готова вас в ложці води утопити.
Лучицька. За віщо б? Хіба за те, що я її люблю?
Жалівницький. За те, що таланом забиваєте. Ви готові за всіх головою наложити, а для вас то ніхто й пальця не вріже: про свою шкуру всяк дба, а в вічі, звичайно, скалить зуби...
Лучицька. Як ви хмуро дивитесь на людей: при такій вірі тяжко й жити! А я певна, що зовсім поганих людей і нема, що оберніться теплим словом навіть до лиходія, то і в його бог озоветься...
Жалівницький. Ох-ох! Коли б то так! А краще не діймайте віри, то не зневіритесь.
Лучицька. І вам, значить, не діймати? (Подає руку). Я й привітатись забула!
Жалівницький. І мені навіть.
Лучицька. Гай-гай! Який же ви, друже, непевний. Ні, на вас я як на гору: ви в мене найщирша, найрідніша людина... та ще моя няня, бабуся. Коли б не ви, я не знаю, що б зі мною сталося. Я не забуду до смерті тієї першої зустрічі, коли я, божевільна, з одчаю мало на себе рук не зняла. Ви постерегли мою страшну думку, ви одігріли порадою теплою моє серце задубле, ви визвали благодійні сльози; ви показали мені нову путь, яка може загоїти врази... і я припала з захватом до ніг нового бога... Як же мені вас не любити? (Простягає йому руку).
Він цілує.
Жалівницький. Ви освітили сей храм і стали в йому богинею. Але пробачте мені слово, - спокуси-тель знов тут, пантрує за вами, коршуном над головою кружить.
Лучицька (спалахнувши). Його зальоти тепер не страшні. Я, признатись, і спізнилась того, що боялась стрінутись з Антоном Павловичем.
Жалівницький. Ви мені тільки позвольте, то він і носа сюди не покаже.
Лучицька. Що ви? Хіба він мені що? Я не за його...
Жалівницький. А за себе боялись? А-а! (Кудлить волосся).
Лучицька. Ви й назвиська його не можете чути спокійно!
Жалівницький. Даруйте, не можу! Він, на мій погляд, розбещений панич, занужений своєю нікчемністю.
Лучицька. Сором, сором, мій друже! Се якесь лихе почуття, а не ваше серце... Антон Павлович не нікчема, а чоловік вельми освічений і талановитий, з чесними, гуманними засадами... а що не при ділі, - так у нашій окружній темряві передовій людині притулку нема...