Талант

Васильченко Степан Васильевич

–  Хто це казав вам?

–  Всі казали. Артист там один був, професор…

Андрій не діймає віри:

–  Може, якийсь професор магії та хіромантії.

–  Ні, ні, справжній, видатний, відомий,- гаряче впевняла Тетяна,- такий лисенький, в золотому пенсне…

Андрій просяяв, і губи в його почали розсуватися в широченну осмішку. Аж ось знову спливає на обличчі хмарка, допитується нетерпляче, грубовато:

–  Заждіть, а якими ж заходами ви думаєте вчитись? На які кошти?

–  Лідія Віталіївна обіщалась допомагати. Казала, що можна буде й стипендію добути.

Лідія

Віталіївна попечителька багатьох шкіл у повіті, пані багата і впливова. Андрій поважає її.

Тепер він зітхає шумко, з полегшенням. Осмішка без усякого вже впину розлилася, як Дунай, очі засяяли, і він гарконув з такою нерозміреною силою, що кинулись зо сну і захиталися на акації гілочки, а полем геть-геть пішла луна, одгукнувшись аж там десь, у сонному хуторі:

–  От так Тетяна! От так Гнатівна!…-Далі швидко одкинув кашкета на потилицю, казав із незрівнянною щирістю, з безмірною теплотою й ніжністю- Значить, в науку підемо, в люди? Та й щаслива ж оця Тетяна: ми скільки мучимо себе, готуємося, не спимо дні і ночі та й самі ще того не знаємо, чи що буде з цього, а вона зразу, як на крилах-у саму столицю…

–  Я й сама ще не йму віри, що цьому правда, ніби це тільки сон,- мрійно й радісно казала Тетяна, проте віри, щирої, наївної, було в неї, мабуть, більше ніж слід. Те чарівне слово, як блискавиця, осліпило її. Разом із нею і нас…

Легко зробилося надзвичайно. Хотілось вірити й вірилось в людей, в талант Тетяни, в науку, в свої сили, в свої ясні, радісні прийдущі дні.

Ніби серед будня несподівано свято собі нарядили. Були - як п'яні, пустували - як діти, без ладу співали, без потреби реготалися; будували плани. Розмовляли про те, як будемо колись культуру на села переносити.

–  Ге-ге!
– сміявся Андрій.- Пустіть-но мене тільки туди, а я тую культуру на плечах, в кропив'яному мішку додому притербічу!

Реготали:

–  В саквах…

–  На драбиняку!

–  Гей-гей,- гукнув на всі груди кудись у поле,- одмикайте замки, одчиняйте брами, посланці з хуторів ідуть!

Із вікна сполохано визирнула заспана скуйовджена голова шкільного діда:

–  Що таке?

Пауза. Регіт, мов тріснула в повітрі й іскрами розсипалась ракета.

Згодом:

–  Ну то як, Тетяно? Не зігнемося? Понесемо? У вас же сила - талант. Ви багато зможете. Чи, може…- В Андрія неспокійно спалахнув в очах ревнивий огник: - Чи, може, дайте тільки з цих злидень вибратись, тоді і не доступиш до вас, забудете й шлях у село?

–  Ніколи! Ніколи в світі,- гаряче перебила його Тетяна, не приймаючи в жарт. Помітно було, що вона про це думала.

–  Чого доброго,- уже гірко казав Андрій,- там слава, розкіш, бляск - а тут що?

–  Та чого ви напалися на мене?
– разом і сердилась, і сміялась Тетяна.- Як би вже там не було, а коли у мене є той талант, то не продам же його ні за гроші, ані за тую славу! Стала червона, як піон.

–  Руку, Тетяно!
– Андрій ловив її руку. Тетяна вирвала її у його, блиснула гордими, гарячими очима, шукала якихось інших слів. Далі підвела голову до неба і лице її заясіло, стало бліде і таке покірне, покірне. Звела, як дитина, руки до неба:

–  Дано мені малісіньку іскорку святую…

Малісіньку-малісіньку… І освітила вона моє життя біднеє, щастям нагріла моє серце… Та хай же погасне краще іскра в мені свята і хай буде марне моє життя й темної темніше ночі, коли оддам її в наругу чи в болото втопчу.

Почали впиняти:

–  О, та й нащо так?

У неї на очах горіли росинки щастя…

Плакала…

Марили, вірили, раділи…

VIII

Гай- гай!… Ждемо день і другий -немає Тетяни. Побачили - надвечір кудись мчали пани фаетоном; між ними вона, як квітка. Мов і знать нас не знала - не глянула, як і не вона. Віри не доймали: чи то була справді та ніч обмарена, чи то тільки минущий сон. Довідались, що в театрі репетиція, пішли. Червоніє, одвертається, ніби чогось нас соромиться.

І дивуємось, і обурюємось:

–  Що ж се таке?

День, другий. В селі почали дзвонити:

–  З паничем зв'язалась, по житах волочиться…

–  Ось що!…

Отець Василь лютий, як звір:

–  Півчу покинула, співаків од церкви однадила - розпуста, сором.

Пророкують:

–  Не буде з неї добра - поназдивитесь! Думає - довго будуть панькатись із нею-поки награються…

Гомін, шум…

Раніш мов її й не бачили, тепер і те згадали, що вродлива вдалась, пащекують:

–  Не дурно Гнатиха дочку в шавлії купала - знала, для кого кохала.

А в мене, а в Андрія - жаль: так ніби люди нам на неї очі розплющили.

Книжки покидали. Як шалені ходили, кипіли.

…Цілий день у полі дзвонили коси, як у дзвони, шуміла стигла пшениця, як вода…

Вночі - не шелесне.

Довго блукав по ланах, бринів стернею. Лічив полукіпки, зорі дивився.

Сів на чиїйсь ниві на тугий, рипучий сніп.

Пливе тінь, шелестить стернею: щось іде з другого кінця. Придивляюсь: хто це? Чи не Андрій не спить до цього часу? Ближче - він. Тоскний, самітній, ніби мій подвійник. Іде - нудьгу несе, бере досада: «Чого іще цей…»

Підходить винувато, боязко. Гарячий куриться жаль у очах, на виду, як у дитини, нетерпляче бажання щось розказати, пожалітись… Сідає на другий сніп, поруч, мнеться… Мовчимо.

Позіхаючи:

–  А знаєте, за малим-малим не було оце пожежі: чуть не згоріла Тетянина школа…

По його позіханню, робленому, нещирому, я вгадую, що він має казати щось гостре, цікаве. Насторожився. Проте теж себе не виявляю, питаю ліниво, під ніс:

–  А що таке?

–  Тетяна наша з тим своїм залицяником мало не спалили.

–  З ким?
– стукнуло в грудях.

–  Та з ним же, з студентом.

–  Як саме?

Розповідає; проходив він, Андрій, «випадково» коло її школи, побачив - в кімнаті горить свічка. Заглянув - аж там сидять вони на ліжку, обнялися…

–  Що? Обнялися?…

Так, так… Звичайно, це йому не цікаве, і він пішов собі далі. Аж геть туди в поле, до млинів пройшов. Вертаючись, бачить, аж у вікні жухає світ; зазирнув - щось горить. Туди: в хаті нікого, двері скрізь порозчиняні, долі коло горщика чиясь собака порядкує. Свічка на стіл впала: горять якісь папери, горить на вікні занавіска…