Танго
Шрифт:
Увійшла Пріся. В руках у неї аркушик з блокнота. Стефанія відвернулася й невдоволено буркнула:
— Ні…
Тільки про обід і думає. Стефанії зараз не те що їсти — дихати не хочеться. Коли Петрусь одного разу показав їй оту крикливу замітку й розповів про сутичку біля причалів, Стефанія щиро сміялась. Хіба ж не в кумедну-таки халепу встряв її брат! Добре, що його поліція не накрила, красувався б і він тоді в газеті. А батька б ухопив інфаркт. Хоч газетка та й далека від уряду, здається, навіть опозиційна, а все ж таки — удар по авторитетові… Отже, посміялась — та й забула. Вона тоді й гадки не мала,
Стефанія кисло всміхнулася. Хотіла помститись. А поразки зазнала сама. І цим прирекла себе на капітуляцію. Яким презирством палали його очі. А вона злякалась. Ні, не батька, і не брата, й не дивака Левонтія. Саме презирства в його очах. Здавалося, Сергій здатний піднятись і ляснути її по обличчі отим страшним словом: «Повія!» Вона б не витримала. І знову не через те, що там сиділи батько та інші…
Того вечора існувало тільки двоє. І все, що говорилося з іншими, теж нікого не стосувалось. Там ішла велика розмова тет-а-тег. Без слів. Слова не завжди зрозумілі. Все — між словами. Й вона тоді визнала себе переможеною, хоч інші нічого не второпали.
Стефанія зітхнула. Ну що ж, нехай і так. Вона ненавидить його не менше.
Остання думка на мить обрадувала Стефанію. Але в наступну хвилю знову згадалося кляте слово. Вже її власне — «той вечір». І горло стисла спазма. Від злості хотілось плакати, вити. Невже вона така сама жінка, як усі… оті? Чого ж варта була її концепція, якою досі так пишалася? За тією концепцією Стефанія почувала себе мов за кам'яним муром. А мур несподівано тріснув…
Стефанія не пам'ятає, щоби плакала. Принаймні в дорослому віці. А тут нестерпно хотілося виплакатись. Швидко встала й вийшла в хол. Потім почовгала в другу кімнату, знову опинилась у холі. Щось треба робити… щось робити, щоб одвернути себе…
Погляд її впав на акваріум з химерними рибами. Хутко подалась на кухню, надибала в шафі якусь крупу, повернулася до холу й заходилася сипати зернята в акваріум. Рибки заворушились, але їсти відмовилися. Пекучий клубок у горлі поступово танув. Здається, минає… Стефанія полегшено відітхнула.
А за спиною у прочинених дверях стояла Пріся. Вона була здивована. До акваріума Стефанія зроду не підходила. Покоївка заклопотано похитала головою й зачинила двері. За хвилину-другу принесла й поставила на ріжок акваріума маленьку скляну баночку, накриту запискою: «Просом я годую голубів. Рибки його не їдять. Дай їм ось черв‘ячків».
Повернувся додому Петрусь, а з ним удерлася ціла ватага хлопців і дівчат — мокрі, задрипані. Хлопці здебільша з бородами, довгими, давно не стриженими кучмами. Сукні на дівчатах пооблипали, а зачіски перетворились на мотуззя. Компанія зумисне підроблялась під орду. Власне, цей добре знайомий гурт Стефанія про себе інакше й не називала…
— С-сеньйорито! — насмішкувато продекламував брат. — Ваші раби раді прислужитись вам!
Петрусь був напідпитку й говорив іспанською мовою, як І решта. Гості порозсідалися хто в кріслах, хто на канапах, з гамором і виском. Пикатенький Хуаніто підсунувся до каміна погрітись, потім скинув шорти й почепив їх сушитись на решітку. Гримнув загальний регіт. Ізабеллу, яка, щулячись, теж підійшла до вогню, негайно оточили й запропонували наслідувати приклад Хуаніто.
Гамір трохи розважив Стефанію, й вона з поблажливою посмішкою дивилась на метушню в кімнаті.
У цій «золотій орді» були й свої таланти: актори, музики, художники, поети, навіть критики. Педро — визнаний маляр. Той самий Петрусь, який у школі з малювання більше трійки ніколи не мав, та й то лише з поваги до «сеньйора директора» — батька.
Стефанія всміхнулась. Он він сидить і зосереджено гризе нігті. Образ мислення в нього досить оригінальний. Кілька чорних ліній переплелись вужами. Посередині зелена ложка, а праворуч у нижньому ріжку щось схоже на людське око.
— Цікаво знати, Петрусю, як називатиметься твоя картина?
Стефанія завжди говорила з ними українською мовою. Педро накреслив у лівому верхньому кутку зелену чарку й мовчки підписав: «Біологія філософії».
— О! Мого братика вже хвилюють і такі проблеми? А я думала, він тільки виразник світового суму.
— Геніально! — вигукнула маленька Дорі й з виляском чмокнула Педро в маківку. Потім витягла з його рота сигарету й двічі затяглась. — Випити хочеться…
До Стефанії підійшов довгань Альберто.
— Скажи отим пришелепуватим, нехай трохи відхекаються! Я хочу читати нові вірші.
Вгамувати пару, яка під магнітофон одчайдушно витанцьовувала ультрамодне танго, виявилось не так легко. Перш ніж розпочати декламацію, Альберто суворо попередив:
— Цей вірш треба слухати з допомогою спеціального пристрою, який я власноручно сконструював. Але оскільки його ще не запущено в серійне виробництво, обійдемось для першого разу наявними засобами. Очі заплющуйте обоє, а вуха затуляйте долонями по черзі. Ось так.
Пролунав нетерплячий голос:
— Каррамба, Альбертіно! Не тягни, бо мені…
Коли Альберто закінчив і театральним помахом руки скуйовдив свою бороду, Хуаніто знову ввімкнув магнітофон.
— Слухай, ти! — Альберто спалахнув. — Свине смалена! З такими жартами моя бабуся на той світ помандрувала!
Визрівала сварка. Стефанія вступила в права «арбітра».
— Хлоп'ятка! Наша маленька Дорі висловила бажання чогось випити. Можливо, ще в кого пересохла горлянка?
Пропозиція, очевидно, всім припала до душі, бо зчинився такий лемент, що аж Пріся зазирнула — й тут же із серцем грюкнула дверима. Вона ненавиділа «золоту орду» й терпіла її тільки тому, що там була Стефа.
Тим часом пикатенький Хуаніто знайшов на магнітофонній стрічці необхідне місце й увімкнув на повну потужність:
Цар океанів ПосейдонДудлив три дній три ночі ром.Прочумався на другий день —Сухий, немов торішній пень!Тут Посейдон страшенно розлютивсяІ в бочці рому.в бочці рому утопився.Знайомий приспів підхопили всією ордою:Про це почулиТверезниці акули.І хором заспівали: «Цар океанів Посейдон…»