Темнота
Шрифт:
— Ну, Морозики! Ми тепер з вами поговоримо! Рубай! — скомандував він на комсомольців, що вже прибігли, і сам перший, з якоюсь вийнятковою, звірячою люттю, вихопив у якогось комсомольця сокиру і правою, здоровою рукою почав сікти якісь кущі аґресту, що попалась йому під руку. — Рубай! — кричав він. — Виривай з корінем гадюче куркульське плем'я! — Усі, що були, кинулись на сад — валили, рубали, різали…
Сонце хилилось до заходу, вітер поніс димом понад спинами активістів, їх заливав піт, вони кашляли, їм забивало дихання, але вони далі тяли, різали, валили. Накинулись і на
— Батрак же, не бачите! — кричав він до людей. Люди лишили хатину. Коли сонце запало за обрій, робота була скінчена. Мишко, зовсім втомлений і знесилений з скривавленою рукою, вже не стояв, а сидів на високому пні яблуні, біля нього купчились активісти, засапаний і мокрий від поту Масляк почав говорити промову, що ось так, мовляв, як ми розправились з оцим гадючим, куркульським гніздом, так розправиться совєтська влада з усіма ворогами робочого народу. — Товариші! Нікому пощади! Залізною мітлою вимітай ворогів народу! Виривай їх з корінем! Нищ, бий, ріж! — І коли він дійшов до того, що хоча самі Морози і уникнули нашої кари, але ми їх ще знайдемо і на дні моря, з темноти від пожарища впав голос, якого ніхто не сподівався.
— Так, так, хлопці! Бий їх! Вали! — Усі глянули у той бік. Там стояв опертий на милиці дебелий дід. Догоряюче, червоне сяйво заливало його своєю гострою фарбою. Кандор. Усі здивовані. Мишко встав. Дід підступив ближче. — Втомився, хлопче, — промовив він до Мишка. — Попрацював. Вдоволений. П'ятдесят років дядько твій дурний будував, а ти ось впорався за півдня, ха-ха-ха!
— То що тут, підкуркульнику поганий, розкрякався? — підступив до нього Мишко. — Хоч, щоб і тебе в огонь? Кажи, де Морози!
— Морози, питаєш? — казав спокійно і показував у небо Кандор. — Он! З димом. Не бачиш? Тепер ти доп'яв свого… Радій! Ха-ха-ха!
— Та що він! Та як? Гу-гу-гу! — загула юрба.
— А все таки, братця, як не кажи, не по Леніну діло робимо. Зачем дерево невинне тяти, — заспівав високий фальцет Макара Носа.
— Як кажеш, Носе, не по Леніну, — озвався знов голос Кандора. — Саме по Леніну… Мишко і Ленін тут разом…
— Ти но там, старий, придержуй губу, а то ми й тебе пошлемо за Морозами, — озвався Масляк.
— А так! За Морозами з ним! В огонь! Чортів підкуркульник! — загула юрба.
— А — киньте! — закричав Мишко. — Досить з ним! Діло зроблене! Додому! — і він повернувся йти, йому було, видно, не легко, рука почала кривавитися, двоє комсомольців підтримували його, один ніс його рушницю… За ним рушили й інші.
У пітьмі вечора, на тлі заграви заходу, під зорями, що з'являлися на всіх місцях широкого простору, ті люди здавалися гуртом вовків, що ось вирвались із свого лісу, наситились і побігли підтюпцем назад у хащі. Сильно несло згаром, дим усе ще клубами стелився порубом колишнього саду, а старий Кандор, підбарвлений сяйвом пожарища, стояв підпертий своїми милицями і проводив поглядом зникаючі тіні, прислухався до гомону, що все втихав і втихав, аж поки не втих зовсім, а тоді повернувся до сходу сонця і почав голосно проказувати: «Помилуй мене, Боже, по великому милосердю Твоєму…» І так проказуючи, пошкандибав довкола
— Мир праху твоєму, чесний трудолюбче! Дивився на небо, просто в надмірний простір над собою. Яке велике небо! І все довкруги! І старий підносить душу свою разом з поглядом очей, а уста щось мимрять невиразне.
І він не був здивований, коли, вернувшись до своєї хижки, несподівано застав Івана Мороза, що сидів на лаві біля столу і спокійно розмовляв з Маланкою.
— Ну, от, Іване, — проговорив старий, відставляючи милиці і за чимсь лапаючи рукою на полиці… — Боже діло! Чи ж думали коли, що таке побачать наші очі, — мимрив він.
— А де ж батько? — запитав Іван.
Старий нічого не відповів, лише розгорнув книгу, що дістав з полиці, і сказав:
— Помолимось за його душу…
— Ні. Чекайте! Як же все це сталося? — питав Іван.
— Сам знаєш, як сталося, — відповів старий.
— Та кажіть толком, — нетерпеливиться Іван.
— Толком? Іване! Що ти, що ти! Як толком? Де тут толк? Сину! Та я… Та я… Та я… Слів нема, сину, а ти толком. У землю йдемо! У землю! Через огонь… А як сталося — так і не скажу… Не знаю! Не бачив!
— Батька не бачили? — гостро питає далі Іван.
— Сьогодні ще бачив. Рано. Вийшов, було, на двір, сонце так гріє, а вони, бачу, також вийшли… Гарна, кажуть, Кандоре, весна збирається. Та, кажу, гарна то гарна, а кому з того втіха. Як, кажуть, кому? Людям. Хе, кажуть: люди жили, люди живуть і люди житимуть… Отак погуторили, погуторили, вони пішли до себе, я до себе, а десь так за годину-дві і почалось. Я плів оту-о колиску, Маланка сиділа отам, де і тепер… І враз вона забелькотіла, глянув на неї, а по її лиці тіні забігали…
— Хто ж міг це зробити? Батько? — запитав знов Іван.
— О, ні! О, ні! Свят, свят, свят! — майже злякався старий… — Ніяк, ніяк!
— Ну, а хто ж? — нервово питав Іван.
— Господь святий знає! — розвів старий руками. — От не скажу! Бо не знаю… Бо не бачив…
— Знаєте що, Кандоре! — промовив спокійніше Іван. — Тут заноситься на погане діло. Раджу вам іти звідсіль.
— Куди? — швидко відповів Кандор.
— Маю для вас місце.
— Ні! — казав старий спокійно і похитав головою. — Не піду.
— Вас уб'ють, — сказав Іван рішуче. Старий лише махнув нетерпляче рукою і розгорнув книгу.
Іван не мав ані часу, ані бажання молитися. По ньому було видно, що він у стані людини, що для неї слова, навіть ті надхненніші, тратять силу. Але він перечекав терпеливо і вислухав усі псальми, що ними супроводжував Кандор душу «раба Божого Григора» у ту її найдальшу дорогу, куди всі відходять і звідки ніхто не вертається. І щойно після того Іван пішов.
До Лоханських прибув серед ночі і то через чорний хід… Ніхто з них не спав, світилась мала лямпка, Мар'яна сиділа біля ліжка Вірочки. Коли Іван увійшов, вона схопилася і пошепки промовила: — Іване! За тобою приходили! Не гай часу! Тікай!