Улюбленець слави

Кері Джойс

Я пишу свою книжку зовсім не з метою зробити з Честера святого (та це й неможливо — після всього, що про нього понаписувано). Але я хочу показати: всупереч усьому негідному, що про нього виходило друком, Честер був таки «хорошою людиною» (і дай боже, аби так можна було сказати про більшість людей). Він був хороший, наскільки це можливо в його становищі, принаймні — кращий за багатьох інших, чиє становище було менш складним.

Я щиро переконана: політики (звичайно, доброчесні) заслуговують на значно більшу пошану, ніж святі. У політика і робота важча, і «рятувати лише власну душу» — для нього замало.

Та

я, мабуть, відхилилася від теми (почасти через оту інтелектуалку, котра, можливо, одного чудового дня й справді засяде за свою історію; а ще більше через тих, хто ніколи не ніс ніякої політичної відповідальності, хіба що брав участь у виборах, та й то знічев'я, бо йому не запропонували на тоді партію в гольф чи квитка на концерт,— а тепер вони, бач, клянуть бідолашного Честера на всі заставки, наче духа тьми!), тобто відхилилася від розповіді про скандал, пов'язаний з контрактовою аферою, і від того, як усе це відбилося на Честеровій кар'єрі. Бо хоч він і довів усім істинну правду, хоч і зумів, як я зазначила вище, дати вичерпні пояснення (відмовившись від посади члена правління фірми, посади, яка давала йому понад тисячу фунтів на рік), чимало людей і далі вважали його шахраєм,— лише тому, що самі вони у цих справах нічогісінько не тямили.

І хоч прем'єр-міністра цілком вдовольнили Честерові пояснення, напади на нього не вщухали. Важко й переказати, скільки в них було ненависті й озлоблення. Честера таврували як запеклого злочинця. У багатьох листах, особливо анонімних, була сама лише брутальна лайка, складалося враження, що їх писали божевільні, і я починала вірити тітоньці, яка вважала, що добряча половина населення земної кулі зсунулася з глузду, і світ лише тому ще остаточно не загинув, що кожен божеволіє по-своєму. Одні скажені собаки гризуть інших.

Що ж до Честера, то він хоч і тримався на людях добре, насправді був страшенно пригнічений, і ми таки боялися за його здоров'я. Куди й поділися Честерові апетит і сон, ночами він ходив туди-сюди по кімнаті й переконував мене, що вкласти гроші у справу — то ніяка не спекуляція; адже він не продавав би акції, якби вони не подорожчали, а подешевшали! Найлютіше говорив він про екстремістів, про ліве крило його власної партії,— ось хто, на його думку, спав і мріяв про те, як збити його з ніг і викинути з політичної арени.

Йому вже запропонували відмовитись від посади члена Бетелівського комітету у Тарбітоні (той комітет збирав пожертви на світських проповідників); зауважу, що найлайливіші з одержаних нами листів були підписані нонконформістами.

74

Містер Гулд неодноразово писав Честерові, що йому давно вже не подобається все, що той робить. Він звинувачував Честера в тому, що той зрадив власні переконання (особливо коли Честер проголосував за підвищення кредитів на будівництво військово-морського флоту). Майже слідом за Честеровим виступом у парламенті Гулд несподівано примчав у Лондон і вельми перелякав мене, зателефонувавши й зажадавши негайного побачення зі мною сам на сам.

Гулд процвітав. Але фізично за останні роки дуже підупав — посивів і казна-як розтовстів, але традиційно продовжував носити чорні костюми найтоншої вовни. Опасистий, бундючний і самовдоволений, він скидався

б на розбагатілого крамарчука — якби не голова. А голову йому ніби приставили від іншої людини. Сухеньке обличчя, скуйовджене, як у божевільного, волосся і такі ж безумні очі. Було таке враження, ніби він постійно забував причесатися: волосся стирчало, наче колоски на збитому бурею полі,— тією бурею, що надала якогось чудного вигляду його очам: у них ніби причаївся панічний жах.

Мені здається, містер Гулд і справді нічого так не боявся, як власного успіху та його можливих наслідків. Очевидно, він належав до тих людей, котрі не розуміють (чи бояться зрозуміти), «як у них все це вийшло». І справді, колись, ще зовсім молодим євангелістом, він запекло таврував людську суєтність, зажерливість та інші гріхи. Тепер (виїхавши з батьківського дому, який прилягав до крамниці,— ще дідової, якою Гулд так пишався) він мешкав на Чорлок-роуд у зовні потворній височенній віллі псевдоготичного стилю, котра била в очі своєю позірною пишністю (хоча це просто був великий будинок) — крикливий фасад з вазонами для квітів на підвіконнях, простора вітальня, нові меблі від Меплса, покоївки у фірмових фартушках і — сад, де росли бросливи й виноград. Ну й, звісно, на першому плані — Дейзі, вся в діамантах, вбрана за останньою паризькою модою (її дванадцятирічна донька завжди хизувалася у шовкових спідничках зі шлярочками),— Дейзі, котра щодня їздила по крамницях у своєму блискучому ландо, запряженому парою баских коней.

І вілла, і ландо, і діаманти — все це «вийшло само собою». Якщо вірити Гулдові, то у новому домі «просто було зручніше», а на ландо, враховуючи всі його поїздки, він навіть «заощадив», і Дейзі (у що я охоче вірю) анітрохи не соромилася цих витрат. Кожного разу, коли ми з нею зустрічалися (приїжджаючи у Лондон, Дейзі неодмінно тягала мене за собою по всіх крамницях, а коли мені траплялося бути в Тарбітоні, вона й там не відставала від мене ні на крок), я переконувалась, що вона й надалі так житиме — на лезі невтримних веселощів і панічного жаху перед чоловіком. Вона здригалася від кожного його погляду — і зухвало підсміювалася над Гулдом за його спиною. І щоразу жалілася мені: «Боже ж ти мій, боже, ну хай би він хоч раз вчинив по-моєму!»

Проте я мала нагоду спостерегти, як Дейзі домагалася від Гулда нової коляски; тоді вони ще були барбітонцями й мешкали у старому домі. Почалося з того, що Дейзі одного разу (при мені, я була потрібна їй для куражу) раптом сказала:

— Як шкода, що у нас тільки одна ця тарадайка. Піде дощ — і вся сукня забрьохана. Та й трясе в ній просто жахливо: так можна й зуби собі повибивати.

Гулд відповів щось на зразок такого: коляска, мовляв, ще справна, бо нею їздила і його матінка, і жодної скарги від неї він ніколи не чув.

— Я й не прошу купити іншу,— зітхнула Дейзі,— я просто кажу: «Як шкода!»

А після того — пішло-поїхало. Всі її туалети раптом промокали до рубця (іноді вона навіть примудрялася порвати їх), а з коляскою весь час бувала якась халепа: то вона перекидалася у кювет, то налітала на перший стрічний шарабан. Варто було Дейзі виїхати з двору, як з нею неодмінно траплялося якесь лихо. У всьому, звичайно, була винна «оця стара тарадайка, що розсипається на очах — ну просто не знаю, що з нею робити».