Вічник
Шрифт:
І от я вже на голій руні, бігти по всохлій траві-псяйці легко. Знаю, що звір не любить відкриту шир – вітер збиває тут нюх, а очі після голодної зимівки ослабли. Та ведмідь бере вліво, йде навперейми, жене мене на кремінну косу.
«Добре, – думаю я, – може, там відіб’юся від нього камінням».
Ага, каміння тут біда має, а те, що є – таке дрібне, що лише у воробків шпуряти. І гоп – полонинний хребет обривається звором, та таким крутим, що я і з двома здоровими руками не зліз би в долину. Іржавою папороттю оторочена ся стіна, ані корчика, за який би вхопився. Голе урвище.
«Туй мій конець!» – шепочу в дурманній гарячці і обертаюся очима
Не можу знати, як довго я пролежав у безпам’ятті. Годину, день, а може, й більше. Коли вернулося розуміння, на грудях моїх сиділо сіре потя і тоненько зіпало. Я зопершу подумав, що то моя душа. Боявся дихнути, щоб не спудити її. Птиця шіковно злетіла, а душа лишилася під бабиним вовняним светром, ледве тепла. Холод притлумлював біль струдженого, побитого тіла.
Коли втямив, хто я і де, спробував ворухнути пальцями хворої руки – вони подалися. Тоді сперся на лікті, роззирнувся. Зелені плахти ялин нависали обабоки, відчахнуті гілки лежали піді мною. Ось де був мій рятунок: ялинові лапи прийняли мене в падінні і поклали на м’який устіл сухої хвої. Між деревами світліла прогалина, метрів за п’ятдесят курився ріденький димок. Я зрадів, що то чиясь ватра, зібрався на силах і потягся туди.
Дивниця відкрилася очам: курилося парою темне болітце, ще й тихо побулькувало запахом тухлих яєць і згірклого воску. Зокола рясно впечатані в чорне багно сліди ратиць, віхті шерсті, пір’я. Видати, сюди щось тягло звірину. Чей мені ся купіль теж не похибить! І я сторожко встромив туди свою долоню – її обхопило шумовиння пухирців. Вода була тепленька, масна, як куряча поливка. Сяк-так здер я з себе одіж і зсунувся в нуртливу теплінь. Шкіру млосно заштрикало, заскомтало, відпускало нерви. Риб’яча душа дітвацтва пробудилася в мені, війнула шовковими плавниками, вертаючи в блаженну сонячну криницю мого первородного світу…
«Бульк-бульк-бульк», – булькотів на вухо лісовий котел.
Я вибулькнув з матері в яму, де мочили коноплі. Був такий мізерний, що в дівки-матері до посліднього дня й черева не бачили. Зродила вона мене семимісячним, коли полоскала коноплі. Підняла читавенький снопик, щоб нести на сушку, – і тут шубнув з неї у воду я. І став, як пуголовок, перебирати ногами, сновигати між жабуринням. Мамка зо страху й подиву довго мене з калабані не витягувала. А сам я й не спішив на твердину, у воді мені було любо й безпечно.
Всі ми вийшли з води. З води живемо, водою христимося. Вода очищає наші душі й омиває кости, а відтак піднімається в небо парою, щоб упасти дощем, щоб спородити й напоїти инших. Кожний із нас – то жива крапелина води, що є земною і небесною водночас.
Бульк-бульк-бульк…
…Вітця в мене не було. Моїм сонцем і моїм місяцем була мамка. Руки її пахли молоком, а коси попелом з печі. Вони й барву таку мали. Ми були такі бідні, що, бувало, мамка зашивала міх своїм волоссям, бо в хижі не знайшлося ниток. Вона була служницею в пана Драга, а коли знайшовся я, звідти її погнали. Баба з ганьби
Мамка колисала мене у вербовій кошарці, прив’язаній до яблуні. Подерла на пеленки останню свою сорочку. А коли я зоп’явся на ноги, то з ярі до снігу ходив у куцих ногавичках, без сорочки і обувки. Так я і спав коло мамки на солможаку, набитому перетертою соломою. Увечері мамка клала мене на ладу і обмивала руки, лице, ноги. Тоді хрестила й приповідала:
«Господи, дякуємо Тобі за ще один день, котрим Ти нас обдарував. За те, що укріпляв нас і оберігав від усього лихого. Прости нам вільні і невільні гріхи, якими за день зажурили Тебе зі слабости й нерозумности своєї. Лишаємося за Тобою, як за стіною, і кладемо в Твої руки свої душі. Хрест під себе стелимо, хрестом вкриваємося, хрестом кланяємося і все зле від себе відганяємо. Прости нас, Господи, й благослови».
І цілувала мене в очи. В одне і друге. Коли мені часом кажуть, що мої очи на саме денце чужої душі заглядають, я сміюся: це від моєї мамки. Вона любила цілувати мене в очи.
Моя мамка навчила мене подяки. Розпочинати й звершувати днину подякою. Приймати радощі й прикрощі з подякою. Все, що стається з нами, – благодать. Се милість Згори. Навіть випробування. Нам ніколи не посилається більше, ніж ми можемо знести. Що більший іспит, то більше від тебе хочуть. Знаходь у собі сили перейти поле смирення. І прийдеш до тихої води.
Бульк-бульк-бульк…
… Широкоплечий, як двері, ввижалося, що хижа наша тримається на дідових раменах. Та так воно й було. Дідо кував коня лише на передні лаби, на чотири підкови не заходило грошей. «Коли вивчишся, будемо кувати й задні», – казав з вуркотливим смішком. Вони спрягалися з сином і так орали свої пісні кам’яні нивки.
Під хащею в діда були довбані кимаки з бджолами. Увечері ми ходили туди. Дідо брав бджіл у щіпку і клав їх собі на волосся, на бороду. А пак по одній легенько тулив і до мене: «Так вони твій запах запам’ятають і не будуть кусати. Се дуже розумні мухи».
Дідо ходив у вовняних гатях з широким пасом-чересом і мав довге темне волосся, в яке після їди витирав руки. Рипучі постоли взував лише до роботи, більше ходив босим, нерідко і взимі перебігав так двором. Куди б не їздив, на возі мав корчажку свіжої води, яку за день і випивав.
Вода чистить мозок, як скло, – любив приповідати. – Радо її пий і споживай те, що зросло на воді й на сонці, і будеш чистим і твердим, як скло».
Сам він не сідав за стіл, кедь там не лежав жумак зеленини. Баба се добре знала. Яка приправа, така потрава. Міг зрідка ввечері глитнути вина чи паленки на хроні чи на павутинні. Та не більше, як на два персти в погарчику. Так, аби лише рот сполоснути. Коли хтось більше пив, дідо морщився: «І людям мерзко, і Богу. Не будеш пити – нич не втратиш. Будеш много пити – втратиш усе».
Він на все позирав з легким смішком. Дідо був моїм першим учителем. («Глядай не долю, а волю»). Посилав мене до кадуба за квасною водою з глиняним пивняком, у якому цоркотіли камінці. На дорогу давав скибку кукурудзяної начанки. За мною ув’язувалися ластівки. Я гадав, що вони лакомляться на хлібець, і жалівся дідові. А той сміявся: то вони за кониками й бриндаками летять. Ти йдеш, збиваєш траву – комашня фуркає в боки, а ластівки й раді кормові. А коли сам він ставав у ярню оранку, то першу грудку землі кидав ластівці – на гніздо.