Ведмідь

Вовчок Марко

– Розкажи ж бо, Меласю, розкажи усе мені, усю подробицю, як було, – говорив Михайло до сестрички.

– Ні, ні! О, се ні! Ще боюся! – одказувала Мелася.

– Яка ж ти жахлива, Меласю! – каже Михайло, всміхаючись.

– Ой-ой! Ой-ой! – одказує Мелася й пригортається ближче та тісніш, як о скарбу одрятованого, знайденого.

Місяць вже ледве легенько світив,

зорі вже ледве помаленьку блискали, коли вони зачули пісню козацьку, наче дзвінок розбитий, або струну перебиту, і забачили удалині постать людську – се дід ішов та співав. Зараз вони до його назустріч, а він сміється та й каже: «А що, дітки, знудилися, мабуть, без старого діда, ге? Сон, мабуть, неспокійний мали, ге? Не можна, не можна було мені повернутись раніш, товариша давнього стрів – забарився.

І дід знов почав наладжувати козацьку пісню:

Як були ми, козаки, на морі,

Як були ми, козаки, на роздоллі.

Унадились ми, козаки, до невірного турка.

Ідучи й киваючи головою справа уліво собі у повагу та обриваючи козаків перебитим голосом то у море, то у роздолля, або межи турка невірного.

– Діду! Діду! – каже Мелася, – у нас ведмідь був.

– От, діду, – говорить Михайло, – Мелася завіряє, що ведмідь був у пасіці. Я спав міцно дуже, коли вона мене схопила, вкинула у хижку, й зачинила і перелякала. Кричу: «випусти!.», не випуска, – мусив попсувати двері у хижці – вискочив, вона як скрикне, як верескне, аж у очах в мене ясно зробилося, наче встрелили у вухо; схаменувсь, бачу, вона лежить в мене під ногами, нікого нема, вуллі долі попадали, трава пом’ята, кущі поламленії. Каже вона, присягається, що ведмідь ніби був.

Дід усе приспівував спершу та всміхавсь, а як дійшло до «вуллі долі, кущі поламлені», то дід промовив «гай-гай» і придав ходи.

– А щоб ти не діждав вже довіку меду й покуштувати, лихий патлачу! – проклинав дід, підносячи та ставлячи вуллі, як треба, – бач якого наробив клопоту та шкоди! – а Михайло, помагаючи дідові, радив рушницю придбати добру на прийшлі часи і в думці

вже націлював у ведмедя страшного з великою втіхою. А Мелася малесенька, ходячи за обома їми услідок, удесяте оповідала, як той усе трощив і валив, як покачувавсь і цокав зубами білими, і як мед вчищав, і як наближувавсь-наближувавсь… ближче-ближче… а в самої Меласі оченятка блищали й сяяли пломенистій, ніж ті зірочки у небі, що вже їх виблиск згасав та згасав, бо вже починало дніти - хутко й стяга рожева запалала від схід сонця.

– Ну ж, Меласю! Дівчина, так дівчина, на диво здана! – каже дід, всміхаючись та глядячи у сяюче личенько перемучене. Дарма що з личенька спала, а справдешня козачка! Чи ж не диво, що така цяпочка хотіла ще брата боронити та визволяти проти ведмежого зуба! Чи ж не диво, що така безсилочка прогнала й настрахала ведмедя страшного?

Перше, то не диво здавалося Меласі, бо братік коханий і любий. як же його не боронити? А друге, то, мабуть, уважала Мелася за диво потішне й не нікчемне, бо як згадувала про його, зараз червоніла і зараз сміялася веселенько і, може, трохи хвастливенько.

– Меласю-сестричко! Коли ж я тебе боронитиму? – питав часом Михайло, як розпалений, оглядаючись, чи нема де чого страшного або трудного, щоб його знівечити. – Коли мені доведеться тебе визволяти?

І лягав спати Михайло, може, не раз з потайною надією, що от ведмідь знов одвідає, і вночі не спав, прислухавсь, і бравсь за рушницю, що собі покупив – тільки ще досі, чутно, не діждав патлатого він гостя-одвідача.

– О, братіку, братіку, не дай, Боже, щоб… Мати-заступниця нехай заступить! – промовляє Мелася, як почує Михайлові слова ті палкії і утривожиться такеньки, що аж з личенька спаде.

Отже, й кінець тут – далі що було й буде, не знаю, – не можу кламати, не знаючи сама. Вибачайте та бувайте здорові, та дай, Боже, нам, вам і мені, таку сестричку Меласю, щоб боронила та визволяла від усякого страшного ведмедя нас, вас та мене, що ми, може, змираємо й проти зайця-стрибача – як хоробрий.