Вершини
Шрифт:
– Я спущуся, гляну, що з хлопцями.– Пашка немов вибачався, що не може більше дивитись на мертвого.
– Сходи,– сказав Анатолій байдуже.
Пашка повернувся за кілька хвилин:
– Там теж обморозились.
– Дуже?
– Ще не знають.
– Передай, щоб негайно рушали до табору. Ти теж з ними йди. Що робити там – знаєш.
– А ви?
– Ми будемо спускати Володю.– Відповів за себе й за Якубенка, що мовчки діставав з рюкзака шнур і зайві штормівки.
Пашка
– То я пішов.
– Ага.– Анатолій уже нахиливсь над своїм рюкзаком.
– Я теж обморозився, здається.
Пашка ще трохи постояв, чекаючи, мабуть, що скаже на це Анатолій, але той мовчки рився у рюкзаку.
– Ми вас чекатимем,– сказав тоді Пашка.
Зарипів, снігом – пішов.
Поклали труп на штормівку, звели руки на грудях, зв'язали. Натягнули на голову капюшон, ховаючи біляву чуприну, ще одну штормівку наділи уже поверх зв'язаних рук, застебнули на «змійку». Стали обмотувать шнуром, і здавалось обом, що не людину обмотують – крижану важку брилу: таким холодом віяло од застиглого тіла.
Спускались по кризі, по сніговому схилу, вгризаючись льодорубами, страхуючи один одного, щоб не зірватись, не полетіти донизу. Спускались, щосили тримаючи труп, особливо на скельних виступах, на крутелезних, облитих льодом лобах, де кожен крок міг стати останнім.
– Обережно!
Анатолій, зірвавшись, хапається в останню хвилину за камінь. Труп, налетівши слідом, боляче б'є в обличчя. Якубенко, щосили вчепившись у шнур, затримує обох.
– Зуби цілі? – питає, коли Анатолій видерся вгору.
– Цілі.– Анатолій витирає кров, що цідиться з розбитого носа. Напухне – очі закриє.
Перепочили, знову пішли.
Якубенко – труп – Анатолій. Анатолій – труп – Якубенко.
Погано слухались ноги. Викручувались, ковзались, підверталися. І були мов дерев'яні.
Змокріли до нитки, хоч мороз не пересівся. Сонце, вітер, мороз.
О другій годині добралися до намету й печери. Вбили у фірн льодоруб, прив'язали Володю. Далі, відчували, вже не зможуть і кроку ступити.
Хлопці набилися в печеру, там набагато тепліше, в наметі був один лише Дахін. Сидів, замотавши ноги в спальник.
– Де Володя? – спитав, немов про живого.
– Там, надворі.
– А я обморозився.
Розгорнув спальник, кривлячись, став стягати з лівої ноги шкарпетки. Плетені з вовни, кілька пар, одна поверх одної.
– Ось.
Пальці, всі до одного, почорніли. Нігті ж біліли, мов понаклеювані.
– Болить? – спитав Анатолій.
– Ага.
– Ясно... А на другій?
– На другій те ж саме.
– Нічого, ще потанцюєш.– «Що ж у мене з ногами?» – Вітю, ану давай хвастайся своїми! – до Якубенка.
– Краще свої покажи.
–
В Якубенка теж одморожені пальці. Тільки не чорні – білі поки що.
– Ну, хлопці, важайте, що вам пощастило! – сказав Анатолій бадьоро.– Отаку ніч перебути – і лише пальці!
– Ти свої показуй!
– Зараз. Снігу лише принесу. Треба ж чайку посьорбати на ніч.
Взяв казанок, виповз надвір. Заглянув по дорозі в печеру:
– Ну, як мужики? Є обморожені?
– Є... Он Пашці дісталось найбільше.
В Пашки пальці теж усі чорні. Почувши, що такі ж і в Дахіна, він аж повеселішав.
– А як наш рудопер? Є чим похвалитись?
Є і в Серьожки, в рудопера. І в Коробкова, і в
Пахомова.
– Що ж, мужики, знали, на що йшли. Тепер треба терпіти... Підремонтують – не лишиться й сліду.
– А в тебе як?
– В мене нічого... Снігу набрали?
– Набрали вже. В снігу сидимо.
– Ну, тоді лежіть - попивайте чайок. До зав-трього.
– Ти будеш показувати ноги?! – закричав уже Якубенко.
Розтоплюючи сніг, шумів весело примус. В наметі ставало тепліше й тепліше. Дахін, забившись у спальник, вже спав, не діждавшись чаю. Якубенко скинув штормівку і куртку.
– Роззувайся!
Анатолій усівсь зручніше, розшнурував черевики. В нього були не треконі, а туристичні.
– Чого ж ти?
– Зараз.
Та як не сіпав, черевик не знімався.
– Допомогти?
– Спробуй.
І вже Якубенко став смикати черевик. Спершу обережно, потім щосили.
– Примерз.
– Не відкрути разом з ногою,– пожартував Анатолій; болю не було, тільки тріщало в суглобах.
Черевики чи то трохи відтанули, чи то не витримали – знялись. Повіддирали примерзлі шкарпетки: з сухим шелестом сипався лід. Оголилися ноги. Білі, холодні, чужі. Якубенко взяв ложку, постукав – наче об камінь.
– Болить?
– Нічого не чую.
– Здорово ж прихопило! – тривожно сказав Якубенко.– Треба щось негайно робити.
– Може, репшнуром?
– Давай.
Дістав репшнур, склав у кілька разів, замахнувся:
– Хоч не дивись!
– Нічого, шмагай – не жалій! Репшнур лише б витримав.
Якубенко заходився щосили шмагати по закостенілих стопах.
Поступово просинався біль. Ноги потеплішали, за кожним ударом тепло опускалось все нижче, до пальців. Тріщали, наливаючись кров'ю, склеєні морозом судини, на очах злазила шкіра, і Якубенко щоразу питав:
– Може, досить?
– Бий! – казав Анатолій, тільки голос його ставав все глухіший, наче його хтось душив за горло.
Врешті Якубенко кинув репшнур: