Весна-красна
Шрифт:
— Хай, — каже управдом, — летить! Аж через три роки долетить, а за три роки ще й виселимо, кого не треба, ще й переселимо, кого не треба.
— Та, — кричу, — може ж швидше долетить, ніж нахваляється! Воно таке!
— А хто, — каже управдом, — йому повірить, що воно долетить, без моєї справки? Хай спробує!
Бачу, що управдома без трельяжа не переконати, — побіг далі.
— Летить, — кричу. — Сонце летить! Цілий клапоть!
А якийсь дідок стоїть і скептично кидає:
— На зяб, мабуть, не виорали, а авансом за
— Куди летять? — питаю.
— На Київ летять!
— А як же на Київ, коли в Київ без виклику не можна?!
— З викликом трудно, — каже дідок, — а без виклику, будь ласка! Чекали б вони там на сонці виклику! Одірвались і летять.
— Пр-рилетять і не пропишуться!
— Таке й скажете: «не пропишуться»?! З викликом це-таки справді не пропишуться, а без виклику — скільки завгодно! Прилетять, скажуть, що прорвали фронт між Марсом і Венерою, що на Чумацькому Шляху ансамблем пісні та танку ворожу групіровку знищили і по той бік Сатурна — демобілізувались!
— Не повірять! — кажу.
— Повірять. Повірять, бо документів сила: сорок акордеонів, півтораста ручних годинників і ще якісь там подарунки з Одеси.
— Де Одеса, а де Чумацький Шлях?
— Якраз по дорозі! Біля Марса ліворуч звернути і прямий шлях на Одесу. Понад стернею, нікуди не звертаючи, прямо до Лондонського готелю.
— Та слухайте, — кричу, — катастрофа! Космічна катастрофа! Що ви собі думаєте?
А один завбазою мені й каже:
— А що мені думати, коли воно аж три роки летітиме? Хай летить!
Бачу, що нікого, крім Агорпини Титівни, це не дуже непокоїть, я тоді на базар.
Прибіг:
— Летить, — кричу, — клапоть сонця! Спопелить, — кричу, — всіх вас тут!
Якась така тьотя, з дуже кривавими губами на лиці і з дуже закордонними трусами в руках, так на мене подивилася, що я схопив себе на думці, що в мене син 23 років… І каже та тьотя:
— Начміліції, — каже, — всі свистки висвистів уже, а нас звідси ніколи не висюрчить!
Я подивився на ту тьотю та й подумав:
— Де ж той клапоть од сонця… І чому він три роки летітиме… І чому тільки клапоть, чому падає не все сонце, щоб таких справді спопелить… І щоб не через три роки, а щоб сьогодні.
З цими думками побіг я до професора Бсехсвятського, директора Київської обсерваторії.
— Професоре! Що таке? Що за катастрофа?
Професор Всехсвятський навів телескоп і запрошує мене глянути власними очима. Припав я, дивлюсь, як учений… І нічого не бачу. Одні тіні і плями. Все миготить. Я моргаю. А сонця нема. Тоді я як закричу:
— Сонце де поділи?
— А ви не туди настроїлись, — відповідає спокійно професор.
Зирк я ще раз, але вже не в трубу, а поза телескоп, потім у випукле скло уп'явся і бачу як на долоні базар…
Професор засміявся.
Лише тоді я второпав, що таке астрономи і гастрономи (базарні). Оце вони і спланували космічну катастрофу. Я тепер
— Впаде, неодмінно впаде клапоть сонця і вгатить з усього розмаху прямісінько на базар. Єй-єй, правду кажу…
Такі собі зустрічі й розмови
Така собі звичайна кімната, — чистенька, затишненька.
Присмерк.
І такий собі сумовито-споісійиий голос моєї співбесідниці, хазяйки тої затишної кімнати, незаслуженої артистки республіки Оксани Платонівни Недопереграй:
— Закінчила, пам'ятаю, я інститут ім. Лисенка…
— Давно? — питаю.
— Та літ із тридцять тому…
— І пам'ятаєте?
— Аякже!? Звичайно, пам'ятаю…
— Прекрасна у вас пам'ять…
— А, та ви все жартуєте! Закінчила, значить… Вважалася в інституті за дуже здібну студентку, подавала, як кажуть, великі надії… Як давали мені диплом по закінченні, директор інституту, прощаючись зо мною, сказав: «Працюйте, ніколи не почивайте на лаврах! Справжня тоді з вас буде артистка! Всі дані для цього ви маєте…» Я подякувала і на крилах радості й надії полетіла мистецтву служити…
— З якого боку було крило радості, а з якого — надії?
— Це неважно! Слухайте далі.
— Слухаю, — кажу, — далі…
— От і почала я працювати в українському драматичному театрі імені одного з п'ятьох великих наших людей. В яких тільки п'єсах я не грала? Я не грала в п'єсах Кропивницького, я не грала в п'єсах Старицького, Карпенка-Карого, Лесі Українки, Корнійчука й Кочерги. Нарешті, я не грала ні в одній п'єсі класичного репертуару й у п'єсах російських драматургів! Ах, якби ви знали, як я не грала?!! Ви думаєте, що так легко «потрясающе» не заграти Марусю Богуславку?! Ви гадаєте легко?!
— Не грати взагалі, кажу, легко! А не грати «потрясающе», думаю, це дуже тяжко!
— А я її тридцять літ «потрясающе» не грала!
— Так ви ж, — кажу, — геніальна неартистка!
— Тож-бо то й є! І я тепер дуже рада, що мене представили до звання заслуженої…
— Неартистки республіки! — перебив я.
— А, та ви все жартуєте!
— Вітаю вас сердечно! — одказав я.
Швидко-швидко йдуть до театру на виставу він і вона. Він — артист театру. Вона — артистка.
— Драстуйте! — кажу.
— А, драстуйте! — одказують.
— Куди ви так швидко?
— На виставу поспішаємо! Запізнюємось! Пробачте, треба бігти.
— Сьогодні граєте?
— Граємо!
— Що ж ви сьогодні граєте?
— У «66»!
— ??
— А ми вже 20 років у «66» граємо! І тільки іноді в «підкидного»!
— І з успіхом? — питаю.
— З перемінним!
— Ну, щасти вам!
Сидить за столиком похмурий громадянин.
Придивляюсь: знайомий артист державного драматичного і т. д., і т. д. театру.