Вибрані твори

©

 http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література

Вересневе сонце непомітно зайшло за потріскані негусті хмари і зразу ж розіслало аж за ліс недобілені полотна. Біля самого лісу злобно загаркавив, задудонів кулемет, і, задихаючись од переляку, по-жіночи, заахкала на леваді луна.

Докія, почувши постріли, зупинилась біля перелазу.

«Знову десь банда об'явилася. Чи не напала на комітетчиків?» — зітхнула, не так думаючи про банду, як про Тимофія, що пішов зранку ділити панську та куркульську землю і досі не вертався додому. Невсипущим жіночим болем защеміло серце, що в кожній небезпеці бачить свого чоловіка, своїх рідних та кревних і не знати кого і всіх просить, щоб оберігала їх доля від нещастя.

Дивно: скільки років минуло з того часу, як уперше невміло пригорнув її мовчазний, суворий Тимофій, уже й сина якого викохала, одначе й тепер по-дівочи любила, по-дівочи вболівала за своїм чоловіком, хоча на людях ніколи, навіть словом, не виказувала своїх почуттів. Коли ж з'явився на світ Дмитро, коли розкрився світлий і тривожний безкрай материнської любові, в її кохання до Тимофія якось непомітно влилась нова течія: чоловік став для неї не тільки батьком її сина, а наче і її батьком (може тому, що саме тоді помер її старий тато). І до радісного болю добре було Докії, в сутінках стрічаючи дружину, що повертався з роботи, притулитись до нього, покласти голову на широкі груди, вдихнути з необвітрених складок одежі пахощі широкого степу чи хмільної діброви.

— Ех, ти, — коротко скаже він, і чорні сумовиті очі осміхнуться, а міцну руку покладе на її голову, як кладуть дорослі дітям.

— Скучила, Тимофію, за тобою. Так скучила, ніби ти тільки з германської повернувся.

— Чудно, — зверхньо погляне на неї. І по звичці задумається, пірне в свої турботи.

Сонце вискочило на вузьку міжхмарну прогалину і кинуло під ноги молодиці живу узорчасту тінь розлогої яблуні.

Вдалині дзвінко заклепали підкови, і незабаром на рослих лиснючих конях вилетіло чотири вершники: троє в будьонівках, а четвертий, очевидно командир, в кубанці.

На темно-синіх галіфе — червоні лампаси, за плечима — карабіни. Переганяючи бійців, у шаленому леті промчала тачанка з кулеметом, і високий чубатий козак, молодцювато стоячи на весь зріст, щось з-за широкого плеча промовив до воїнів. Ті весело засміялися, щось кинули навздогін кулеметнику про банду Гальчевського і якось дружно, до ладу і зразу ж, заспівали молодими голосами про Богунію.

«На

банду їдуть, а сміються, співають. Начеб смерть їм і ваги не має. От народ!»

Довго схвильованим поглядом проводить молодиця вершників.

Ось уже і зникли вони за поворотом, може назавжди. Ось уже й пісня стихла, а серце чогось щемить і щемить, наперед вболіваючи за чужими дітьми, як за своїм сином.

І вже не чує жінка, що до воріт підкочується парокінний віз, як входить на подвір'я її високий горбоносий Тимофій.

— Докіє! — ніби з самої землі обзивається глухуватий рідний голос. І вона поспішає назустріч чоловікові, водночас бачачи і його незвично прояснене обличчя, і голову комнезаму Свирида Яковлевича Мірошниченка, що стоїть біля коней, і плуг та рибальські снасті на возі.

— Тимофію, чого так пізно? Добрий день, Свириде Яковлевичу. Просимо до хати, — легко вклонилась молодиця.

— Доброго здоров'я. Нема часу. Швидше відпускай чоловіка. — Округла голова, гордовито посаджена на широких плечах, перехилилась над тином. — Вранці вже й оратимемо свій наділ.

— Панську землю? — вражено запитала Докія, начеб і не знала, не сподівалася того наділу, начеб не бачила його у снах і наяву.

— Ні, не панську. Свою! — сміється Свирид Яковлевич.

— Свою? — ще не розуміє вона. «Своя ж десятина уже засіяна».

— Тепер свою. Панською була, та загула.

— Значить, панську? — перепитує Докія так, як перепитують люди, щоб іще раз чиєсь слово ствердило їхню певність.

— Та не панську, а свою, — аж перехитується од веселого сміху кремезний широколиций Свирид Яковлевич. — Ніяк не привикнете, що то вже наша земля.

— Наша, наша, — полегшено зітхає вона і з незрозумілим подивом зупиняється серед подвір'я.

Думки, наче повінь, аж перегойдують нею. Якась дужа і тепла хвиля прокочується по всьому тілі, і Докія вже не бачить ні передосіннього неба, ні невеликого подвір'я, ні чорного похиленого тину, в кількох місцях порваного кулями…

Густі ранкові поля стрепенулись у леті, перехлюпнулись за іскристий обрій, чітко заворушились на тлі золотого лиття хмарин і вмилися сонцем. І нема на полях ні жмутків колючого, перепеченого від негоди дроту, ні лінії окопів; навіть свіжі червоноармійські могили розвиваються сплесками ярої чубатої пшениці, горять червоними стрічками маків, сонце піднімають з-під землі. І не кулі підтинають стебло, а перехитує ним перепел, співаючи в радості, що теплими грудочками покотилися його діти по землі, молодими крильми піднялися в небо. А вона, Докія, їде і їде із Тимофієм польовою дорогою на свою ниву.

Співучий колос дитячими ручками горнеться до неї, пазухи шукає, пахучою росою обдає босі ноги…

«Невже це все буде?»

Раптом здригнулась молодиця: неначе на шматку чорної хмари побачила свої покалічені молоді літа…

Висхлий степ.

Панська пшениця.

І потріскані до крові, обвуглені губи женців. Задихаються в спеці немовлята, що старими родились у строку. І нема в присохлих грудях матерів молока для дітей. Тільки є солоні сльози в очах. І падають вони на жовті дитячі личка, на тринадцятий загорьований сніп.