Вибух
Шрифт:
Поняті зупинилися в дверях, і Хаблак пропустив уперед Олександру Микитівну. Професорка з цікавістю оглянула кімнату, ковзнула поглядом по Ларисі й нараз ступила до неї. Витягла з рота сигарету й тицьнула нею в дівчину.
— Ти, ти насмілилася влізти в мої джинси!
Вдруге за останню годину Хаблак помітив, як зблідла Самусь. Пошукала рукою спинку стільця, сперлася, либонь, це допомогло їй, бо примружила очі й одповіла, дивлячись на професорку з ненавистю:
— Хіба тобі одній ходити у вельветі?
— Але
— Таких джинсів у Києві навалом, — нахабно заперечила Лариса.
— Тільки не таких. Мені привезли їх з Японії, он, бачите, навіть наклейка!
— Ну й що? До нашого комісійного магазину також іноді здають американські чи японські…
Професорка розгубилася.
— Але ж це мої джинси, і я впізнаю їх.
— Подумайте, будь ласка, може, на них є якісь особливі прикмети? — попросив Хаблак.
Олександра Микитівна задумалась лише на мить.
— Є, — нарешті вигукнула з торжеством. — Зсередини на пасі два гудзики пришиті сірими нитками, а один — чорними. Відірвався, а сірих ниток, на щастя, я не знайшла. І пришила чорними.
Втретє Лариса зблідла.
— Це ще не доказ… — пробелькотіла розгублено.
— Не доказ? — верескнула професорка. — Негіднице, — ступила до Лариси, — знімай джинси! Я кому кажу: знімай!
Самусь зробила спробу відгородитися стільцем.
— Спокійно, — зупинив їх Хаблак. — Прошу вас, громадянко Самусь, вийти на кухню й переодягнутися в присутності понятих, — вказав на двох жінок, що тулилися до дверей.
Лариса подивилася на майора з кривою усмішкою. Ні слова не кажучи, повільно розстебнула пас, рвонула блискавку на стегні й, визивно посміхнувшись, скинула джинси на підлогу, переступила через попелястий вельвет, навіть пхнула його ногою.
— Подавись своїми джинсами! — люто видихнула просто в обличчя професорці.
Олександра Микитівна розгублено відступила, а Хаблак подав штани понятим.
— Справді, бачите, другий гудзик на пасу пришитий чорними нитками, — констатував. Обернувся до Лариси: — Одягніться, — наказав суворо.
Самусь, нарочито вихляючи стегнами, пройшла до шафи, витягнула халат і накинула на себе. Дивилася темними від люті очима на понятих, які обмацували джинси, й руки в неї тремтіли. Раптом підійшла, мовила знущально:
— Корова! Таким коровам не джинси, ватяні штани носити. Подавись своїм барахлом!
— Я закликаю вас до порядку, громадянко Самусь, — обірвав її Хаблак. — Які ще речі, котрі не належать вам, зберігаються на квартирі?
Лариса сіла на стілець, демонстративно відвернувшись од усіх.
— Шукайте… — тільки й мовила.
15. Конвоїр вийшов, залишивши Ларису Самусь у кабінеті Вона пошукала очима стілець, присунула його до себе ногою й сіла, витягнувши
Подивилася на Хаблака з явною неприязню й запитала похмуро:
— Радієте?
— Підстав для негативних переживань не маю.
— Отже, радієте. Спіймали на гарячому.
— Кожному злодієві вготоване таке
— Не брешіть. Якби не той тюхтій Шило…
— Ми б вийшли на вас якимсь іншим способом. До речі, мушу попередити: щиросердне каяття завжди враховується судом.
— Знаю, — рішуче відповіла Лариса, — я розповім усе, бо не бажаю сидіти зайвий рік чи два.
Хаблак увімкнув магнітофон.
— Розкажіть, як познайомились з Боковим. Леонідом Спиридоновичем Боковим, злодійське прізвисько — Болт.
Лариса осмикнула на колінах просту вовняну спідницю. Трохи подумала й почала:
— Весною приїхав до Києва Габовда. Є такий Василь Павлович Габовда, і мешкає він у Косові. Ми познайомились з ним кілька років тому. Грицько, мій брат, їздив у Карпати, десь там він знюхався з Габовдою, знаєте, кажуть, свій свояка вгадає здалека, не можу сказати, де саме вони здибались, та, зрештою, це не має значення. Головне, що ділова людина на іншу ділову людину завжди нюх має, і знайти їм спільну мову — раз плюнути.
— Вважаєте Григорія Сидоровича діловою людиною? — перепитав Хаблак, згадавши зовсім несолідну шкіряну кепочку на маківці Самуся.
— Людину судять по справах, — ствердила.
— Добре, про справи вашого брата ми ще матимемо час побалакати.
— Я про них знаю мало. Ми зупинилися на приїзді Габовди до Києва. Отже, прибуває він і каже: майже без ризику можна добре заробити, принаймні по кілька тисяч. А хто на це не погодиться? Тисячі на дорозі не валяються.
— Люди заробляють гроші працею.
— Мені за ті гроші, що від Болта одержала, в магазині два роки працювати треба.
— Але ж бачите, чим скінчилося.
— Ризик, — зітхнула, — всі ми ризикуємо. Хаблак вдарив ребром долоні по столу.
— Ні, — заперечив, — ми не дамо вам жодного шансу.
— Тепер і я зрозуміла, — посміхнулася сумно Лариса. — Але ж ми мудрі по шкоді. А тоді пропозиція Габовди видалася привабливою. Він пояснив: повернувся з колонії один спец, ну, по-вашому “домушник”, спец на всі руки, і йому потрібна лише мінімальна допомога. Тобто інформація, а потім — вивезти речі. І все. Гришка й каже: чо’ за діло, зробимо так, що комар носа не підточить. Машини маємо дві: службовий “пікап” і власний “Жигуль”-фургон. Лади, мовляв, давайте вашого спеца. Ну, й приїхав він. Звичайно, в Григорія жити йому незручно, сім’я все ж, довелося поселитися в мене. Чоловік він нічого, видний і щедрий, грошей, правда, спочатку особливих не мав, але потім…