Вибух
Шрифт:
— Тепер навіть близький, — вказала єхидно.
З-за рогу виринули червоні “Жигулі”, загальмували біля садиби Трояновських. З машини вислизнула жіночка в квітчастому халатику, машина одразу рушила, жіночка помахала рукою і відімкнула хвіртку.
— От і сама… — неприязно видихнула тітка. — Вам і шукати не треба. — Вона невдоволено поправила хустку, різко повернулася і пішла до хати, а Хаблак перетнув вулицю і гукнув Трояновську:
— Юліє Олександрівно?
Жінка вже встигла подолати половину відстані до будинку.
Хаблак грюкнув хвірткою, йшов роздивляючись. Трояновська сподобалась йому. Справді гарна, струнка, вродлива, халатик напіврозстебнутий, і засмагле тіло ледь прикрите. Подумав: звичайно жінки, побачивши незнайомого чоловіка, запинаються, та Юлія тільки ледь-ледь погойдувала пляжною сумкою і дивилася вивчаюче.
— Хто ви? — запитала.
— З міліції.
— До мене?
— До вас.
— Що трапилося?
— Маю кілька запитань.
— То прошу. — Лише тепер поправила халатик на грудях і задріботіла до веранди. — Міліція?.. — озирнулася нараз. — А-а, знаю, це в зв’язку з Євгеном? — Вона не дійшла до будинку, вказала Хаблакові на плетене лозяне крісло. Сама опустилася на таку ж гойдалку. — Я не помилилася? — перепитала.
— Так, — ствердив Хаблак, — розмова стосуватиметься вашого чоловіка.
— Який жах! — Юлія Олександрівна дещо театрально стиснула пальцями скроні. — Євген міг загинути!
— Звідки знаєте? — насторожився майор.
— Щойно приїздив Борис. Брат. Чоловік уранці дзвонив йому з Одеси й просив передати речі. Який жах! — повторила, але не дуже знервовано, принаймні очі дивилися спокійно. — Вибух! У наші часи… Але при чому тут міліція і я?
— Скажіть, Юліє Олександрівно, ви самі укладали речі чоловіка до валізи?
— Звичайно.
— І вона не могла потрапити до чужих рук?
— А-а, ось ви про що! — одразу збагнула Юлія. — Підозрюєте мене?
— Скажемо інакше: вимушені з’ясувати деякі обставини.
Очі в Трояновської потемнішали, одповіла різко:
— Валізу чоловікові укладала я особисто, і чужі руки її не торкалися. Євген сам поклав її до багажника машини, а потім разом здали в аеропорту. Отже, можете підозрювати тільки мене.
— Поки що ми нікого не підозрюємо.
— З’ясовуєте?
— Якщо хочете, так.
Юлія відкинулася на спинку гойдалки, міцно стиснула Долонями поруччя.
— Виходить, — мовила сухо й навіть жорстко, — хтось поклав до речей вибухівку. І ви розшукуєте злочинця?
Цій жінці не можна було відмовити у спостережливості й розумі, Хаблак оцінив це одразу, певно, вона вимагала підтвердження, але майор промовчав, і Трояновська вела далі, не зводячи з нього очей:
— Ось чому ви й крутитесь тут у Дубовцях. І вели спасенну розмову з тіткою Мар’яною. Уявляю, що вона наговорила про мене!
— Просто розпитував, як знайти вас.
— І тітка Мар’яна навела вас
І знову Хаблак не відповів.
— Просвітила вас, розповіла про інтимні сторони мого життя? Так от, товаришу з міліції… — нараз припинила погойдуватися, перегнулася до Хаблака й запитала: — Сподіваюсь, наша розмова не для третіх вух?
— Звичайно.
— Так от, шановний товаришу, ви можете підозрювати мене скільки хочете, а я вам скажу відверто. Бо все одно докопаєтесь. Ну, маю я людину, якій симпатизую. Розумійте це слово як хочете, — додала, помітивши мимовільний рух Хаблака. — Але чоловікові поганого не робила й ніколи не зроблю. Більше того, я вам за Євгена горлянку перегризу, от що! Давайте міркувати разом. У мене зараз і квартира, і дача, і машина, а що я сама? Друкарка чи секретарка у підстаркуватого начальника? Уже була й більше не хочу. А Євген забезпечує мене всім.
— І не дуже втручається у ваше інтимне життя? — не без іронії запитав Хаблак.
— Якщо хочете, так, — одповіла не соромлячись. Гойднулася, і халатик розійшовся на колінах, оголивши ноги, проте не запнулася, дивилася на майора насмішкувато, бо знала ціну своїй чарівності.
Хаблак подумав, що ця зовні приваблива жіночка — звичайна хижачка, мила й чарівна хижачка з перламутровими пазурами. Мовив, наче розмірковував про себе:
— Але ж можна мати квартиру, дачу й “Ладу” і без не дуже коханого чоловіка!..
Трояновська зрозуміла натяк майора і одреагувала відразу:
— А дзуськи! Машину можна розбити, та й взагалі, залізо іржавіє, сподіваюсь, це вам відомо? За дачу тут, у Дубовцях, мені дадуть тисяч п’ятнадцять, ну, може, трохи більше. А мені ці тисячі — тьху, Євген Омелянович, знаєте, скільки заробляє? То який резон мені, розумієте, мені, робити йому погане?
Юлія Олександрівна подивилася на Хаблака переможно й раптом помітила, що цей офіцер міліції, бо він у цивільному й сорочка модна — сафарі, вродливий, навіть дуже очі великі й сірі, розумні й допитливі, чоло — високе, а каштанове волосся виблискує в сонячних променях.
Зовсім нічого собі чоловік, може, навіть кращий за Арсена, що з Арсена візьмеш — лише статура й врода, розум курячий, та і який розум може мати дрібний фарцівник, усе в нього “кльово”…
А якщо?..
Думка ворухнулася в Юлії, тільки ворухнулася і одразу опанувала нею.
Юлія Олександрівна нараз запнула халат на колінах, опустила очі долу й мовила ніяково:
— А втім, не вірте мені. Набалакала… Сама не знаю, що кажу. Борис приїхав, розповів, і я вся якась не своя…
Крізь напівопущені вії бачила, як сприймає її перевтілення цей молодик, і думала, що варто було б заманити його ввечері на київську квартиру. Біс із ним, з Арсеном, нікуди він не дінеться, а цей міліцейський офіцер справді гарний — такі не завжди трапляються навіть їй.